Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон

Холодний і блідий лежав імператор у своєму розкішному ліжку. Придворні думали, що він уже помер, тож поспішили висловити повагу новому володареві. Скарбники вийшли, щоб побалакати про фінансові справи, а придворні дами влаштували прийняття і запросили всіх на каву. Усі зали й коридори були застелені тканиною, тож кроки були нечутні, й усе довкола здавалося мовчазним. Але імператор ще не помер, хоча й лежав блідий та нерухомий на своєму пишному ліжку, прикрашеному довгими оксамитовими завісами й важкими золотими китицями. Вікно було відчинене, місячне світло падало на імператора й штучну пташку. Бідолашний імператор ледве дихав — здавалось, ніби щось тисне на груди. Він розплющив очі й побачив, що це сидить Смерть. Вона вдягнула золоту корону імператора, в одній руці тримала його золотий скіпетр, а в іншій — пишне знамено. Зі складок оксамитових завіс визирало безліч голівок — деякі були злі й потворні, а інші гарненькі й добрі. Це все були хороші й погані вчинки імператора — вони прийшли тепер, коли Смерть сиділа в нього на грудях.

— Ти нас пам’ятаєш? Ти нас пригадуєш? — раз по разу запитували вони, й у пам’яті імператора зринали обставини, за яких він учинив так чи так. Його кинуло в піт.

— Я нічого про це не знаю, — сказав імператор. — Музики! Музики! — вигукнув він. — Хай грає великий китайський барабан! Я не хочу слухати, що вони кажуть!

Але вчинки з’являлись один за одним, і Смерть хитала головою, підтверджуючи їхні слова.

— Музики! — кричав імператор. — Маленька золота пташко, співай, благаю тебе! Я дарував тобі золото й коштовності. Я одягнув тобі на шию золотого обруча. Співай! Співай!

Але пташка мовчала. Поруч не було нікого, хто міг би її завести, тож вона не могла співати.

Смерть дивилась на імператора своїми холодними, порожніми очицями. У кімнаті панувала страхітлива тиша. Раптом крізь відчинене вікно долинула чудова музика. На вулиці, на гілці дерева, сидів живий соловейко. Він чув про хворобу імператора й прилинув сюди, щоб заспівати йому пісню надії та віри. Коли соловейко заспівав, тіні розвіялися, кров імператора швидше заструменіла в його венах, несучи життєву силу до його слабких кінцівок. Навіть Смерть почула спів і заходилась просити солов’я:

— Давай, співай! Не припиняй співати!

— А ти віддаси мені золотий скіпетр і пишне знамено? Віддаси імператорську корону? — запитав співочий птах.

Смерть віддала ці скарби за чудові пісні. А соловейко співав і далі. У його пісні йшлось про тихий цвинтар, де ростуть білі троянди, а квітуча бузина пахне так солодко, де свіжа зелена трава вкрита, мов росою, скорботними слізьми. Смерть засумувала за своїми угіддями і холодним білим туманом вилетіла крізь вікно.

— Дякую, дякую тобі, маленька небесна пташино! Я добре тебе знаю. Колись я вигнав тебе зі своїх володінь, а ти все одно повернувся. Прогнав злі примари від мого ліжка, примусив Смерть відступитись від мого серця — і все це завдяки силі своєї прекрасної пісні. Як я можу винагородити тебе?

— Найкращу винагороду я вже отримав, — сказав соловейко. — Я ніколи не забуду твоїх сліз — як ти плакав від першої пісні, проспіваної мною тобі. Це справжні коштовності, наймиліші серцю співака. А тепер поспи, набирайся сили й здоров’я. Я заспіваю тобі ще.

Соловейко співав, а імператор поринув у цілющий сон. Як солодко йому спалось! Коли він прокинувся, сили відновилися, а сонце яскраво сяяло крізь вікно. Його слуги досі не повернулись — усі були переконані, що він уже помер. І тільки соловейко сидів поруч із ним і співав.

— Залишися зі мною, — сказав імператор. — Співатимеш тільки тоді, коли хотітимеш. Я розіб’ю штучну пташку на тисячу шматочків.

— Не роби цього, — відповів соловейко, — забавка служила тобі вірою-правдою, скільки могла. Хай вона залишається. Я не можу жити в палаці й звити тут гніздечко. Але дозволь мені прилітати, коли я захочу. Я вечорами сідатиму на гілку за твоїм вікном і співатиму для тебе. Ти відчуватимеш щастя і втіху від мого співу. Я співатиму тобі про щасливих і нещасних, про добро і зло, що ховається довкола тебе. Маленький співочий птах літає всюди: і до твого двору, й до хатини рибалки, і до халупи селянина. Я люблю твоє серце більше, ніж твою корону, тож повернуся і заспіваю тобі ще. Але ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

— Проси що завгодно, — промовив імператор. Він уже самотужки вбрався у свої імператорські шати й тепер стояв, притискаючи важкий золотий скіпетр до серця.

— Я прошу тільки про одне, — відповів соловейко. — Не розповідай нікому, що ти маєш птаха, який тобі співає про все. Найкраще буде, якщо ми триматимемо це в таємниці.

На цих словах соловейко полетів геть.

Незабаром придворні зайшли до спальні, щоб поглянути на мертвого імператора. І раптом — от несподіванка! — виявили, що він стоїть посеред кімнати й вітається:

— Доброго ранку!

Дикі лебеді

Далеко-далеко, в краях, куди лебеді літають перезимувати, жив король. І мав він одинадцять синів та одну доньку на ім’я Еліза. Одинадцять братів були принцами — кожен ходив до школи із орденом-зіркою на грудях та з мечем при поясі. Вони писали діамантовими олівцями на золотих дошках, та ще й вчились так швидко й читали так легко, що будь-хто здогадався б: це принци. Їхня сестричка Еліза сиділа на маленькій дзеркальній табуретці й дивилась книгу з картинками, таку дорогу, що коштувала вона мало не півкоролівства. Що й казати, діти були щасливі. Але це не могло тривати вічно. Батько-король одружився зі злою королевою, яка геть не злюбила його дітей. Вони зрозуміли це з першого дня після весілля. У палаці було бучне святкування, й діти бавились «у гості». Але замість того, щоб віддати всі торти й яблука, що залишилися, зла королева вділила їм піску в горнятку й наказала уявити, ніби це торт. Через тиждень маленьку Елізу відіслали у село жити в родині селянина. А зла королева намовляла короля проти молодих принців — вона розповідала про них стільки гидоти, що король незабаром зовсім перестав поважати своїх синів.

— Ідіть звідси і живіть, як вам заманеться, — звеліла королева. — Летіть птахами, що не мають голосу.

Вона не змогла перетворити принців на потвор, як хотіла, — вони стали одинадцятьма