Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон

— Триматимемо язика за зубами, — пообіцяли фрейліни.

А свинопас — звісно ж, він був принцом, але про це ніхто не здогадувався, — не сидів склавши руки. Він змайстрував брязкальце. Коли його розкручували, воно награвало вальси, галопи й польки — всі, що були на світі.

— Неймовірно! — вигукнула принцеса. — Я ще ніколи не чула нічого красивішого. Ідіть до нього й запитайте, скільки коштує інструмент. Але цілувати його я більше не збираюсь.

— Ціна — сто поцілунків принцеси, — повідомила дама, яка ходила питати свинопаса.

— Та він, певно, здурів! — сказала принцеса й пішла собі. Але незабаром спинилася.

— Мистецтво треба підтримувати, — сказала вона. — А я — донька імператора. Скажіть йому, що він отримає десять поцілунків від мене, як і перед тим. А ще дев’яносто разів його поцілують мої фрейліни.

— Але ми не хочемо цілувати свинопаса! — сказали вони.

— Дурниці, — заперечила принцеса. — Якщо я поцілувала його, то й ви зможете. Пам’ятайте, що ви у мене на утриманні.

І вона послала фрейліну ще раз.

— Сотня поцілунків від принцеси, — наполягав свинопас, — або кожен лишається при своєму.

— Затуліть мене, — сказала принцеса. Фрейліни зробили те, що їм звеліли, й принцеса заходилась цілувати свинопаса.

— Цікаво, що там за натовп зібрався біля свинарника? — промовив імператор, вийшовши на балкон. Він протер очі й надягнув окуляри. — Мабуть, придворні дами знову вигадали якусь капость. Треба піти туди й подивитись.

Він натягнув свої стоптані черевики й поспішив до свинарника. Фрейліни були надто зайняті підрахунком поцілунків — щоб усе було по-чесному — й навіть не помітили його. Він піднявся навшпиньки й усе побачив.

— Що це означає? — обурився він, коли побачив, як його донька цілує свинопаса. Зі злості він жбурнув на них свого черевика — саме тієї миті, коли свинопас отримував шістдесят восьмий поцілунок.

— Геть звідси! — закричав розлючений імператор.

І принцесу, й свинопаса вигнали з королівства. Свинопас невдоволено бурчав, та ще й незабаром почалася злива.

— Ох, як мені не щастить! — бідкалась принцеса. — Треба було погоджуватись на пропозицію того принца. Ох, яка ж я нещасна!

Свинопас зайшов за дерево, витер обличчя, зняв із себе лахміття й вийшов у розкішних шатах. Він виглядав так велично, що принцеса мимоволі вклонилася йому.

— Я тепер тебе зневажаю, — сказав він. — Ти відштовхнула принца, не прийняла від нього троянду і солов’я, а свинопаса взялася цілувати в обмін на пусті цяцьки! Сама винна!

І пішов у своє королівство, а принцесу покинув. Їй відтепер не лишалось нічого іншого, як наспівувати:

В хліву весела свинка безжурно поживала,

І трійко поросяток весела свинка мала!

Пастушка і сажотрус

Чи доводилось вам колись бачити старовинний дерев’яний сервант, оздоблений різьбленими листочками і вигадливими фігурками? Точнісінько такий сервант стояв у вітальні — він дістався у спадок від бабусі. Вкритий він був різьбленими трояндами й тюльпанами, а найхимерніша різьба була вгорі: візерунки, з-поміж яких визирали оленячі голови з крислатими рогами. На дверях красувалася фігурка чоловіка — найкумедніша з-поміж усіх. Він шкірив зуби — адже цей вираз обличчя було неможливо назвати посмішкою. У нього були ноги як у цапа, маленькі ріжки на голові й довга борода. Діти завжди називали його: «майор-сержант — головний командир Цапоногий Біллі». Вимовити це ім’я було дуже важко, та й небагато солдатів заслужили таке звання. То й чоловік дивився на столик під дзеркалом, де стояла вродлива пастушка, зроблена з порцеляни. Вона мала позолочені черевички й червону сукню з орнаментом. На голові в неї був капелюшок, а в руках — ціпок, обидва позолочені. Була вона дуже гарна. Неподалік від неї стояв маленький порцеляновий сажотрус. Він був чистенький і охайний, як і всі інші порцелянові фігурки, і просто звався сажотрусом. Китайські майстри з таким же успіхом могли б зробити його принцом, але виліпили сажотруса. Він вправно тримав драбину, обличчя його було чистим і рум’яним, як у дівчини. Як по правді, це була помилка — майстрам треба було замурзати його сажею.

Сажотрус і пастушка стояли поруч. Незабаром вони заручилися, адже обоє були гарно вбрані, зроблені з порцеляни й однаково крихкі. Поблизу стояла ще одна порцелянова фігурка, тільки втричі більша. Це був старий китаєць; він умів кивати головою і вважав, що доводиться пастушці дідом, хоча й не міг цього довести. Проте гадав, що може вирішувати її долю, тож коли майор-сержант — головний командир Козлоногий Біллі запропонував пастушці одружитись, китаєць кивнув головою на знак згоди.

— Твій майбутній чоловік, — сказав старий китаєць до пастушки, — вирізьблений з червоного дерева. Подумай тільки: ти станеш дружиною майора-сержанта — головного командира Козлоногого Біллі! Він має цілий сервант срібного посуду.

— Я не хочу до серванта! — мовила пастушка. — Я чула, що в нього вже є одинадцять порцелянових дружин!

— То будеш дванадцятою, — наполягав старий китаєць. — Сьогодні ж видам тебе заміж!

І він похитав головою й заснув.

Маленька пастушка заплакала й поглянула на порцелянового сажотруса.

— Благаю тебе, — промовила вона, — давай утечемо світ за очі. Я не можу лишатись тут.

— Для тебе я зроблю все! — пообіцяв сажотрус. — Давай утікати. Гадаю, я зможу прогодувати нашу сім’ю — усе ж таки в мене є ремесло.

— Треба ж тільки якось ізлізти зі столу! — мовила пастушка. — Я буду щаслива, коли ми опинимось далеко звідси.

Сажотрус заспокоїв її й приніс свою маленьку драбинку — так вони сподівались дістатись до підлоги. Та коли парочка поглянула на старий сервант, то побачила, що там коїться страшний переполох. Різьблені олені вистромили голови, наставили роги й повигинали шиї.

Майор-сержант — головний командир високо підскочив. Він кричав старому китайцю:

— Вони втікають! Вони втікають!

Парочка дуже злякалась і стрибнула в ящик під вікном. Там лежало кілька неповних колод карт і ляльковий театр. Саме розпочиналася вистава, і дами всіх мастей сиділи у першому ряду. Позаду них стояли валети й демонстрували, що мають по дві голови, як це зазвичай буває у всіх гральних карт. П’єса розповідала про двох закоханих, яким не дозволяли одружитись, і пастушка заплакала, бо сюжет нагадав їй власну історію.

— Я цього не витримаю! — сказала вона. — Треба вибиратися із цього ящика.

Тільки-но закохані дістались до підлоги й звели очі на стіл, як побачили, що старий китаєць прокинувся. Він почав злазити додолу і врешті впав.

— Нас переслідує китаєць! — закричала злякана пастушка.

— Мені щойно сяйнула думка, — сказав сажотрус. — Давай заліземо у велику вазу з ароматичним зіллям, яка стоїть у кутку. Там ми можемо лежати серед