Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
Зрештою найстаршій русалоньці виповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятись на поверхню океану. Коли принцеса повернулась назад, вона була переповнена враженнями. Найбільше їй сподобалося лежати у місячному сяйві на піщаній обмілині коло берега. Можна було вдивлятись у далину, де розкинулось велике місто, і його вогні, що зблискують, наче мерехтіння сотень зірок. І як хороше вслухатись у звуки музики, в шум карет, голоси людей, а ще чути дзвони, які бамкають на церковних дзвіницях.
Після цих розповідей маленька русалонька ще дужче замріялася. Коли вона стояла біля вікна і вдивлялась у товщу синьої води, то думала про велике місто, людне й галасливе, і їй навіть здавалось, ніби вона може чути відлуння церковних дзвонів.
Наступного року друга сестра отримала дозвіл піднятися на поверхню води й плавати, де тільки забажає. Вона випливла надвечір, коли сідало сонце, й це видовище вразило її найбільше. Небо скидалось на розплавлене золото, й по ньому пливли фіолетові та рожеві хмари, красу яких неможливо описати словами. Швидше, ніж хмари, на тлі вечірнього сонця летіла велика зграя диких лебедів — вони нагадували довгий білий серпанок понад морем. Русалонька теж попливла до сонця. Але воно потонуло у хвилях, і рожева барва злиняла з хмар і неба.
Згодом надійшла черга третьої сестри. Вона була найсміливіша і випливла на поверхні широкої ріки, що впадала в море. На берегах ріки русалонька побачила зелені пагорби з виноградниками. З-поміж садків та лісів визирали палаци й замки, звідусіль долинали співи птахів. Через нестерпні промені сонця русалонька змушена була пірнати під воду, щоб остудити палаюче обличчя. У маленькій бухті вона побачила дітлахів, що бавились у воді. Їй дуже кортіло приєднатись до гри, але вони злякались і втекли. А потім до води підійшла маленька чорна тваринка. Це був собака, але русалонька не знала цього, бо бачила його вперше. Тварина так страшно розгавкалась, що морська принцеса злякалася і попливла у море. Але вона розповідала, що ніколи не забуде чудові ліси, зелені пагорби й гарненьких дітлахів, які можуть плавати у воді, хоча і не мають риб’ячих хвостів.
Четверта сестра була полохливіша, вона плавала у морі, але казала, що й там гарно. Русалонька бачила неозору океанську далечінь, і небо над нею здавалось кришталево-прозорим. Вона дивилася на кораблі, але вони були так далеко, що виглядали не більшими за чайок. Дельфіни стрибали на хвилях, а великі кити випускали струмені води, і здавалось, наче сотні фонтанів розбризкують краплі навсібіч.
День народження п’ятої сестри припадав на зиму. Тому коли настала її черга, вона побачила видовище, якого не бачили її сестри. Море мало зеленкувату барву, по ньому пропливали велетенські айсберги, вони були гарні мов перлини, й вищі за церковні дзвіниці. Кожен мав незвичайну форму й блищав, наче самоцвіт. Русалонька сіла на найвищий айсберг, розпустила коси й дивилась, як маневрують кораблі, тікаючи від айсбергів. Надвечір темні хмари затягнули небо, вдарив грім і почали спалахувати блискавиці, аж їхнє сяйво іскрилося на поверхні айсбергів, що гойдалися у збуреному морі. Вітрила на кораблях згорнули, а моряки були охоплені жахом. Русалонька сиділа собі на величезній крижаній горі й дивилась, як спалахують блискавиці.
Коли сестри отримували дозвіл уперше піднятись на поверхню моря, вони дуже раділи тому новому й цікавому, що їм пощастило побачити. Але згодом, коли вони підростали, ця втіха вже не здавалась їм настільки значною. Десь через місяць вони казали, що внизу все значно краще, й нема більшої радості, як бути вдома.
Та все ж таки вечорами усі п’ятеро сестер брались за руки й дружно підіймались на поверхню моря. Коли наближався шторм, вони підпливали до корабля, що міг потонути, й плавали біля нього, ніжно співаючи про втіхи, що чекають углибині моря. Русалки благали моряків, щоб ті не боялись потонути й опуститися на дно. Але моряки не розуміли тієї пісні, вони думали, що це квиління вітру. Та не могли вони тішитися красою морських глибин, адже коли корабель гинув, люди тонули, і їхні мертві тіла пропливали повз палац морського царя.
Коли сестри піднімались на поверхню, наймолодша русалонька лишалась сама. Вона дивилась їм услід і ледве не плакала, але ж русалки не мають сліз, а тому страждають ще більше.
— Ох, якби ж мені вже було п’ятнадцять! — бідкалась вона. — Я певна, що полюблю світ нагорі, й усіх людей, що живуть у ньому!
Зрештою і вона відсвяткувала свій п’ятнадцятий день народження.
— Ось ти й виросла, — сказала стара цариця-мати, її бабуся. — Зараз я вберу тебе, як і твоїх сестер.
Вона вбрала її у вінок із білих лілій, і кожна пелюстка була, немов перлинка. Потім звеліла вісьмом великим устрицям приліпитися до принцесиного хвоста, щоб видно було її високе походження.
— Але ж це боляче, — поскаржилась русалонька.
— Заради гідності мусиш терпіти біль, — відповіла бабуся.
З якою радістю маленька русалонька позбулася б цієї пишноти й важкого вінка! Червоні квіти з її садочка личили б їй значно більше! Але русалонька нічого не могла з цим вдіяти, тож вона попрощалася і легко, мов кулька повітря, піднялась на поверхню.
Коли вона виринула з хвиль, саме зайшло сонце. Але хмари досі були пурпуровими й золотими, і вечірня зоря сяяла в усій своїй красі. Море було спокійне, а повітря м’яке і свіже. Великий корабель з трьома щоглами тихо плив по воді під одним вітрилом. Матроси вешталися без діла або сиділи на палубі. Долинала музика й спів; а коли стемніло, засвітились сотні кольорових ліхтариків, неначе хтось підняв прапори всіх країн.
Русалонька підпливла до вікна каюти. Хвилі піднімали її, й вона могла зазирати крізь скло й бачити кілька ошатно вбраних пасажирів. Серед них був прегарний юний принц з великими чорними очима. Йому виповнилось шістнадцять років — на честь його дня народження влаштували пишний бенкет. Моряки танцювали на палубі, а коли принц вийшов із каюти, в повітря здійнялась сотня ракет, і навкруги стало видно, як удень. Русалонька так злякалась, що пірнула під воду. Коли вона знову виринула на поверхню, то побачила, як з неба немовби падають зорі, —
