Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— А я через кота зрозуміла, — тихо додала Тетянка. — Він у тебе дуже… — вона зам’ялася, добираючи підходяще слово, — промовистий.

— У мене? — Ірка глянула на кінчик хвоста кота, що переможено стирчав десь під ногами: — Ти що, справді мій кіт? Ти мене шукав?

— Ще й як, — енергійно кивнула Тетянка. — Пригадуєш, ми з тобою розмовляли, ну, перед тим, як ти зникла? Наступного дня я чекала-чекала, а тебе все нема, тоді я сама до тебе пішла. Спускаюся — хтось плаче, тихо, але так, знаєш, ну просто нестерпно! — Тетянка струснула головою, не в змозі передати всю жалібність почутого нею плачу — Дивлюсь, а цей, — вона кивнула на кота, повзе по вулиці! Лапи не слухаються, падає, але повзе — і плаче! Не просто нявчить, а сльози, справжнісінькі!

Кіт із докором зиркнув на Тетянку — схоже, він уважав, що про мить його котячої слабкості дівчинка могла б і промовчати.

— До того ж, місцина там довкола була така дивна…

— Така місцина, що офігіти можна, — перервав Тетянку Богдан. — Я над слідами півдня просидів — ледь дах не поїхав. Відбитки твоїх кросівок і його лап, — він кивнув на кота. — А ще собачі й клаптики вовни — синьої. Для в’язання. І все це одне з одним билося! І вовна теж.

— Я тільки не зрозуміла, чому дах «ледь не поїхав»? — єхидно примруживши очі, поцікавилась Тетянка. — По-моєму, він уже в тебе давно… І взагалі, що ти там робив?

— Шукав Ірку, — не звертаючи уваги на глузування, відповів Богдан. — Я й вас із котом бачив, як ви по околицях лазили. Тільки я не зрозумів тоді, що ви теж шукаєте.

— Та я за цією твариною цілими днями лажу, мене наша класуха за прогули скоро знищить! — знову обурилася Тетянка. — Коли я його знайшла, то згадала, що ти запитувала про величезного кота. Притягла його додому — у мене батьки до тварин нормально ставляться. Він майже тиждень не міг ходити, а потім почав нишпорити містом. Я одразу й подумала: тебе шукає. Тоді я й собі — за ним назирці, якщо встежу, звісно. Довелося встановити цілодобове спостереження, хронічно через це не висипаюсь. А недавно він начебто зрозумів, де тебе шукати, полетів на всіх парах — і в дірку в паркані шмиг! Навіть не подумав, що я за ним не пролізу!

— Жерти менше треба, — із задоволеною посмішкою підштрикнув її Богдан. Відплатив тією ж монетою.

Тетянка зміряла його недобрим поглядом і гордо відвернулася до Ірки:

— Того разу він знову повернувся весь обідраний, наче його пожували!

Може, й пожували. Ірка миттю згадала темну тінь, яка кинулась на Раду, бійку за парканом і скажене ричання псів. Тоді Ірка подумала, що Рада Сергіївна б’ється за неї зі старими відьмами. Що ж, у чомусь вона мала рацію — заради неї справді билися.

— Відлежався і, дивлюсь, знову кудись намилився. Я за ним! Тільки цього разу він, здається, був не проти, аби я з ним пішла, навіть допомагав мені.

— Авжеж, — кивнув Богдан. — Сиджу я в нашому саду на дереві, бо до предків гості прийшли, нудьга зелена, — пояснив він Ірці. — Глядь, твоя подружка лізе через паркан. Ну, не скільки сама лізе, скільки її кіт тягне. Прямо як мишу. Вони здолали цю незбориму перешкоду й подалися проспектом. Я крикнув предкам, що йду спати, а сам теж через паркан і за ними!

— А тебе хтось запрошував? — гнівно спитала Тетянка.

— А ви б тут без мене з цуциками впоралися? — запитанням на запитання відповів Богдан. — Ні, ну якби вони побачили, як ти лізеш через паркан, то, може, їх і справді розірвало б зо сміху…

— Вони бачать лише відьом, — урвала його Ірка.

Їй було соромно й хотілося плакати. Друзі шукали її, ризикували життям, щоб захистити, а вона за останній тиждень навіть не згадала про них! Про що завгодно думала: про школу відьом, якої ніколи не існувало, про Раду й Аристарха, які обернули її на знаряддя вбивства, про маму… якій вона була непотрібна. А про тих, хто й справді її любив, — не згадала. Жодного разу.

— Я тільки одного не розумію, для чого ви мене шукали. Адже Рада з Аристархом сказали бабусі, що я поїхала до шкоди, — ховаючи мокрі очі, пробубніла Ірка.

— Яка Рада? — здивувалася Тетянка.

— Яка школа? — додав Богдан. — Ти зникла — і все? Уранці бабуся тебе не знайшла, весь день по сусідах бігала, а ввечері почала кричати, що тебе вкрали. Ментів викликала.

— Правда, вони їй не повірили, — додала Тетянка. — Сказали, що ти сама втекла.

— Чекайте-чекайте, — розгублено забелькотіла Ірка. — Отже… — думки гарячково завирували в її голові. Господи, ну скільки ж можна! Скільки разів Аристарх і Рада махлювали, а вона їм ще й досі вірить, як дурепа! Та вона і є дурепа! Звісно, вони нічого не казали бабусі! Адже їм зовсім невигідно, аби Ірчине зникнення було якимось чином із ними пов’язане.

— Бабуся ж хвилюється! — закричала Ірка.

— Дуріє, — підтвердила Тетянка, зі співчуттям поглядаючи на подругу.

Ірка заметушилась:

— Додому! Швидше!

— А може, не треба додому? — обережно поцікавилася Тетянка. — Ці твої — Рада й Аристарх, — адже вони знають твою адресу?

— Байдуже, — рішуче заявила Ірка. — Зараз мені треба до бабусі, — і вона знову побігла.

— Та зажди! — благала захекана Тетянка. — Ми так до завтра бігти будемо. У мене мобілка є, я таксі викличу!

— А гроші?

— Теж є, — Тетянка поплескала себе по кишені джинсів і почала набирати номер.

— Цікаво, якого біса ми тоді весь час пленталися пішки? — запитав Богдан невідомо кого. — Слухай, Ірко, я, звісно, розумію, що відьма — це діагноз. Але може, доки ми чекатимемо таксі, ти нам поясниш, де тебе носило півтора тижні?

Ірка важко зітхнула:

— Ти розумієш, усе почалося з моїх трьох мов…

Ірчина розповідь тривала й у машині. Доки стареньке таксі котилося темними вулицями, а потім пробиралося старою роздовбаною дорогою в балку до Ірчиного будинку, вона розповіла друзям про Раду й Аристарха, які довели їй, що вона відьма, і використали її здібності для вбивства.

— Якщо ти вийняла той слід із пічки, то чолов’яга має одужати, — трохи подумавши, вирішила Тетянка.

Ірка розгублено знизала плечима — вона теж на це сподівалася, але стовідсоткової певності не було.

Таксі під’їхало до старої хвіртки Ірчиного будинку. Світало. Ірка вилізла з машини й спинилася,