Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

Але далеко втекти їм не вдалося. Дрібно перебираючи коротенькими лапками, на місце бою нарешті приплентався кудлатий. Це був кумедний, маленький волохатий цуцик, навіть доволі милий. Такому б сопіти десь у куточку дивана, затишно скрутившись під боком у свого господаря, і час від часу зводити милу мордочку… Пес звів милу мордочку, і його величезна, наче валіза, щелепа глухо клацнула. Не звертаючи уваги на побратима, який бився з котом, кудлатий ярчук рушив до Ірки. Мрячні хробаки, гидотно звиваючись асфальтом, поповзли їй назустріч.

Ірка кинулася вбік, ледь устигнувши крикнути:

— Тетянко, тікай! Звідки ти тут узялася?

— А ти? — войовничо, але не дуже зрозуміло заперечила Тетянка. — І взагалі, питання зараз не в тому, звідки взялася я, питання в тому, як його звідси вибратися, — філософуючи далі, Тетянка зробила крок і зненацька опинилася поміж кудлатим псом та Іркою.

— Що ж ти робиш, дурепо? — кинулася вперед перелякана Ірка — поміж Тетянкою й кудлатим.

— Спокійно, мене він не зачепить, — хоч і не дуже впевнено, гукнула Тетянка й, обережно оббігши Ірку, знову стала між нею та псом. Трохи спантеличений таким перебігом подій, кудлатий запитально схилив голову набік.

— Я не зрозумів, у вас що, гра така — хто швидше застрибне собаці в пащеку? — поцікавився єхидний хлоп’ячий голос. — Ану відваліть обидві: я тут головний, а всі інші ззаду, — знайома фігура Богдана вклинилася між Тетянкою й кудлатим.

Хлопчак, як завжди, тримав у руці довгого меча.

Тетянка зовсім не зраділа його появі:

— Слухай, звідки цей толкійонутий недоумок узявся? — обурено спитала вона в Ірки.

— А ти? — передражнила Ірка.

Тим часом кудлатому псу їхні суперечки вже набридли. Обурено гаркнувши на дурних дітлахів, які перетворили на балаган святу справу пожирання відьом, кудлатий ярчук утяг носом повітря й почав обходити Богдана й Тетянку, аби знову підібратися до Ірки.

Довгий меч плазом гепнув ярчука по морді. Придушено дзявкнувши, кудлатий відлетів геть.

— Здавайся, саруманове поріддя! — гаркнув Богдан, стрибаючи за псом. Миттю звівшись, кудлатий знову рушив уперед, але не на Богдана. Напружуючи коротенькі лапи, ярчук квапився до своєї справжньої мети — до Ірки. Але його й удруге спинив прямий удар меча.

— Ой! — видихнула Тетянка, чекаючи, що блискуче вістря меча зараз прохромить кудлатого. Але пес тільки відлетів убік. І знову звівся, приголомшено струснувши головою.

— У нього що, меч тупий?

— Звісно, — здивувалася Ірка. — А ти як гадала?

Ярчук знову атакував, і знову — Ірку. Майстерно орудуючи мечем, Богдан відкинув його геть — на тонконогого, що так і бився з котом. За мить звірі вже котилися по землі, усі втрьох.

— Чи він і справді вміє битися мечем? — знову здивувалась Тетянка.

— Звісно. А ти ж як думала? — укотре знизала плечима Ірка й крикнула: — Богдане, схоже, вони тебе взагалі не бачать! Тільки мене!

— Не бачив сонця я і не читав казок, та маю добрий нюх і гарно чую! — прогорлавши уривочок із садистського віршика, Богдан кинувся до звірів, які билися, і скомандував: — Котяро, ану геть!

І кіт послухався! Відчайдушним стрибком вискочивши з бойовища, він кинувся до Ірки й миттю опинився в неї на плечі. Дівча аж похитнулося під його вагою. Мимохіть схопившись рукою за пухнасту котячу шубку — чи то для того, щоб не впасти самій, чи то для того, щоб утримати кота, — Ірка стояла й не зводила очей від дійства, що розгорталося перед нею. Богдан ганяв ярчуків, а ті щосили намагалися прорватися до відьми. Дурні ярчуки не могли збагнути тільки одного — із цією відьмою Богдан приятелював ще з дитячого садка.

Собаки стрибали, але весь час наривалися на хвацькі удари меча. Скиглячи, ярчуки відлітали геть, уперто зводилися, щоб знову впасти. Тоді вони спробували обійти хлопця з флангів. Меч двічі зблиснув — праворуч, ліворуч, — і все знову закінчилося. Побиті пси вже ледве пересували лапи, та, незважаючи на це, вигляд живої відьми надавав їм наснаги — і вони лізли знову й знову.

— Ти диви, яке вперте, зараза! — пропустивши повз себе кудлатого, що знову кульгав до бою, Богдан схопив його за шкірку.

Пес спробував був цапнути кривдника, але, вкотре отримавши руків’ям меча по зубах, покірно притих.

— Так, а де ж другий? Ти куди преш, страшидло?

На лапах, що вже почали підгинатися, тонконогий знову пошкутильгав до Ірки. Швидко взявши меча під пахву, Богдан схопив за шкірку й тонконогого. Псові лапи відірвалися від землі, і він завис.

— Ого, нічого собі, який важелезний! Ірко, стій на місці, ти на них погано впливаєш! — крикнув Богдан і потяг ярчуків до найближчого провулка. Кудлатий, немов волохата ганчірка, теліпався в його кулаці, а лапи тонконогого сумно тяглися асфальтом.

— Я не наймався вас тягати, — пропихтів Богдан, кинувши обох на землю. — Напрямок — подалі звідси! — скомандував він, розвернувши зморених псів мордами до траси. — Надаю прискорення! — і хвацько вмазав мечем по ярчукових задах.

Пси заскавчали й, завзято загрібаючи лапами, помчали собі геть. По-геройськи недбало закинувши меч на плече, Богдан повернувся до дівчаток:

— Не знаю, як вони тебе бачать, але щойно перестали бачити, так собаки як собаки. Тільки без очей. А взагалі, звісно, цуцики — жах. Де ти їх узяла?

— Господар нацькував, — похмуро буркнула Ірка. — Хочеш, то можеш з ним познайомитись.

Здалеку залунало спочатку важке гепання черевиків, а потім переливчастий свист-заклик — це лжеменеджер шукав своїх псів.

— Це що, Саурон чи Валь-де-Морт якийсь? — зовсім серйозно поцікавився Богдан.

— Гірше, — відповіла Ірка, — Це Аристарх. Мотаймо звідси! — і всі вчотирьох, враховуючи кота, помчали геть.

Розділ 18

Повернення відьми

Вони бігли темними вулицями. Ірка час від часу заклопотано поглядала на небо:

— Головне, не потрапити до рук директриси, — пояснила вона у відповідь на здивований Тетянчин погляд. — Вона десь там літає, — Ірка показала пальцем на небо.

— Директриса-янгол, — прокоментував Богдан. — Це щось новеньке.

— Вона не янгол, а відьма, — похитала головою Ірка.

— Це вже трохи зрозуміліше, — погодився Богдан.

— Слухайте, може, після того, що я вам зараз скажу, ви й не захочете зі мною дружити, — рішуче заявила Ірка, спиняючись, — але я все одно маю вам це сказати. Я — так само.

— Тобто ти так само відьма? — уточнив Богдан.

Ірка ствердно кивнула.

— Зрозуміло. Ну, чого ж ми тут стовбичимо, біжімо, — скомандував він, припустивши далі.

— Ви що, навіть не здивувалися? — Ірка відчула себе трохи скривдженою. Розказуєш людям такі приголомшливі речі, а їм хоч би що!

— А чого нам дивуватися? — знизав