Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

Артеміс зробив крок уперед, звузив очі за пеле­ною темного волосся.

— А тобі не треба мені вірити, Мульче. Тобі треба мене боятися. Я — Людина Бруду з твого майбут­нього, і в минулому я тебе теж зможу знайти, якщо ти не погодишся співпрацювати зі мною. Я знайшов тебе раз, і знову знайду. Наступного разу, коли ти за­лізеш у багажник, усередині на тебе чекатиме полі­цейський з гарматою.

Мульч відчув, як почали закручуватися волоски на його бороді, а його борода рідко помилялася. Ще його бабуся приговорювала: «Довіряй своїй бороді, Мульче. Довіряй бороді». Ця людина була небезпеч­на, а у нього в житті і так вистачало проблем.

— Гаразд, Людино Бруду, — неохоче поступився він. — Ще одна послуга. І у тебе має бути купа золота для мене.

— Буде. Не бійся, мій колючий друже.

Гном був ображений до глибини душі.

— Не називай мене другом. Просто скажи мені. Що. Ти. Хочеш. Щоб. Я. Зробив.

— Просто слідуй своїй природі і викопай тунель. Мені треба викрасти лемура.

Мульч кивнув, неначе викрадення лемурів було найприроднішою річчю на світі.

— А у кого ми його крадемо?

— У мене.

Мульч спохмурнів, потім до нього дійшло.

— Ааа... Подорожі в часі і такі фокуси дозволяє, га? Холлі опустила омнітул у свою кишеню.

— Поговори мені ще, — сказала вона.

ГЛАВА 7: РОЗМОВА ЗІ ЗВІРАМИ

Ратдаунський парк

«БЕНТЛІ» Фаула був обладнаний сканером відбитків пальців і консол­лю, на якій необхідно було ввести восьмизначний числовий код. Код змі­нювався щомісяця, тому Артемісу знадобилося де­кілька секунд, щоб подумки повернутись майже на вісім років назад та згадати правильну комбінацію цифр.

Він ковзнув по бронзовій шкіряній оббивці пере­днього сидіння та притиснув великий палець до дру­гого сканера, схованого за рулем. Дверцята таємного відділення плавно відпружинили. Відділення було невеликим, але місця для пачки грошей, платинової кредитної картки та запасного мобільного телефону у ньому вистачало.

— Зброї немає? — спитала Холлі, коли Артеміс виліз із автомобіля, хоча будь-яка зброя Батлера була б занадто важкою для неї.

— Немає, — підтвердив Артеміс.

— Усе одно з пістолета Батлера я б не змогла по­цілити навіть у слона.

— Сьогодні ввечері ми переслідуємо не слона, — сказав Артеміс англійською, коли вони вийшли з авто.

— Ми переслідуємо лемурів. У будь-якому разі навряд чи ми будемо стріляти в нашого супротивни­ка в цій специфічній пригоді, тому, можливо, краще не мати зброї.

— Не зовсім, — сказала Холлі. — Я не зможу стрі­ляти в тебе або в лемура, але закладаюсь, що біль­шість наших супротивників зможуть. Ти вмієш на­живати ворогів.

Артеміс знизав плечима.

— Геніальність викликає огиду. Сумна правда життя.

— Геніальність та злодійська сутність, — бурмотів Мульч, сидячи на багажнику автомобіля. — Повірте знавцю: ніхто не любить талановитого злодія.

Артеміс барабанив пальцями по крилу машини.

— Ми маємо певні переваги. Ельфійську магію. Талант до розкопок. У мене також восьмирічний до­свід в умінні створювати неприємності, якого немає у Артеміса.

— Створювати неприємності? — усміхнулась Хол­лі. — Мені здається, ти трохи применшив свої заслуги. Крадіжка у великих розмірах — ближче до правди.

Артеміс припинив барабанити.

— Одне з твоїх чарівних умінь — володіння мова­ми, чи не так?

— Я ж говорю з тобою, чи не так? — відповіла Холлі.

— Скільки точно мов ти знаєш?

Холлі посміхнулась. Вона знала, що хитрий розум Артеміса досить добре обраховує, де саме він збира­ється це застосувати.

— Стільки, скільки тобі потрібно.

— Добре, — сказав Артеміс. — Нам потрібно роз­ділитися. Ти рушаєш до Ратдаунського парку по­верхнею, ми з Мульчем подорожуємо під землею. Якщо нам знадобиться відволікти увагу, застосуй свій дар.

— Із насолодою, — сказала Холлі та відразу стала прозорою, ніби вона складалась зі справжнісінької води. Останньою зникла її посмішка. Як у Чеширського Кота. Він згадав декілька слів з «Аліси в Країні чудес». «Я не хочу перебувати серед боже­вільних», — сказала Аліса. «О, ти не зміниш цього, — відповів Кіт. — Ми всі тут божевільні». Артеміс гля­нув на смердючого гнома, який ловив у своїй бороді комах, та подумав:

«Ми також тут усі божевільні».

Холлі з великою обережністю підійшла до голо­вних воріт Ратдаунського парку, незважаючи на те що була захищеною екраном. Одного разу офіцери ЛЕПрекону, гадаючи, що Батлер їх не бачить, отри­мали значні травми та синці. Вона б не стала недо­оцінювати охоронця, і той факт, що він знову став її ворогом, змусив шлунок зіщулитись від страху. Людський одяг постійно підскакував і дряпав її тіло. Він не був пристосований до захисного екра­на, тому за лічені хвилини майже розвалився на шматки.

«Мені не вистачає мого “Нейтрино”, — подумала вона, дивлячись на посилені сталеві двері й темну невідомість за ними. — І я сумую за Фоулі та його супутниковими пристроями зв’язку».

Але в душі Холлі була авантюристкою, тому піти геть навіть не спало їй на думку. Керувати механіз­мом, перебуваючи під захисним екраном, було важко, тому Холлі вимкнула його на декілька секунд, щоб відчинити двері за допомогою омнітула. Це була ста­ра модель, але мати Холлі заплатила додатково де­кілька злитків для її модернізації. Стандартний ом­нітул міг відчиняти будь-які двері, зачинені на звичайний механічний замок. Цей, крім того, відми­кав електронні замки та навіть відключав просту сиг­налізацію.

«Але це не знадобиться, — подумала ельфійка. — Якщо вірити Артемісу, він вимкнув усю сигналізацію».

Згадка про це не дуже заспокоювала. Артеміс уже помилявся під час цієї подорожі. Менше ніж за п’ять секунд омнітул зробив свою справу та м’яко завібру­вав, немов кіт, що мурчить собі під ніс. Від легкого дотику важкі двері безшумно відчинились, і Холлі знову ввімкнула захисний екран. Входячи в Ратдаун­ський парк, ельфійка відчувала більшу тривогу щодо вдалого виконання завдання, ніж у минулі роки.

«Я знову новобранець. Салага, що тільки-но за­кінчив Академію, — міркувала Холлі. — Я досвідче­ний фахівець, але моє тіло відмовляється це визна­вати. Тому треба якомога швидше знайти мавпу, доки не розпочався мандраж».

Молодий Артеміс вимкнув систему безпеки доро­гою до інституту. За допомогою картки-ключа ди­ректора інституту це було легко зробити. Днем рані­ше, під час екскурсії, він поставив декілька складних питань про достовірність теорії еволюції. Директор, завзятий еволюціоніст, довго вислуховував різні ар­гументи, доки Батлер обшукував його кишені. Що­йно картка-ключ опинилась у руках охоронця, він просто вставив її у портативний карт-рідер, що ле­жав у нагрудній кишені, і просвистів