Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— Я чітко пам’ятаю. Ми щойно повернулися з Ратдаунського парку, приватного зоопарку, і я по­думав, що потрібно перевірити, як вона себе почуває перед відльотом у Марокко. Через місяць вона вже не зможе потурбуватися про себе.

Холлі стиснула його руку.

— Артемісе, все гаразд. Усе вже в минулому. Че­рез декілька хвилин твоя мама отямиться. І любити­ме тебе, як завжди любила.

Артеміс сумно кивнув. Він знав, що це — правда, але він також знав, що примара цього спогаду ніко­ли не покине його. На верхньому поверсі голос Ан­джеліни Фаул перемістився зі спальні поверхом вище, залишаючи по собі верескливі нотки. Артеміс притиснув Холлі до стіни.

— Батлер зараз підніматиметься сходами. Про всяк випадок нам потрібно триматися в тіні.

Холлі не могла не нервувати.

— Ти впевнений, що він залишиться зовні? Вос­таннє, коли я зустріла Батлера як ворога, зі мною був увесь ЛЕПрекон. Мені якось ніяково через те, що я озброєна тільки сріблястою перукою.

— Капітан, спокійно, — сказав Артеміс, несвідомо опікуючись нею. — Він залишиться зовні. Я це на власні очі бачив.

— Що на власні очі бачив? — запитав Батлер, з’явившись в отворі арки позаду них, пройшовши через суміжні двері спальні.

Артеміс відчув, як кров запульсувала в кінчиках його пальців. Як це могло статися? Усе пішло геть не так. Артеміс ніколи раніше не відчував на собі пильний погляд Батлера, і вперше в житті усвідомив, наскільки страхітливим міг бути його охоронець.

— А ви, дітки, рилися в шафі Фаулів, я дивлю­ся, — продовжив Батлер, не отримавши відповіді на своє питання. — Вам потрібен скандал або ви хочете піти по-тихому? Давайте я вам натякну: правильна відповідь — піти тихо.

«Магія — єдиний вихід», — усвідомила Холлі. Вона різко повернула своє підборіддя, щоб викликати свою чарівну силу. Якщо вона не може оглушити Батлера, то вона його загіпнотизує.

— Засни, людський сине, — співучо вимовила Холлі, наповнивши голос гіпнотизуючою силою. Але месмер — дракон з двома головами, тут потрі­бен і візуальний, і слуховий контакт.

Батлер чув чарівні слова, але через тінь візуаль­ний контакт був неповним.

— Що?.. — здивовано запитав він, — Як ти...

У незграбного охоронця було досить часу зрозу­міти, що його гіпнотизують. Якимсь чином ці дітки намагалися опанувати його волю. Він відсахнувся назад, ударившись плечем об арку.

— Засни, Батлере, — сказала маленька дитина в перуці пілота зоряного корабля.

«Вона знає мене?»

Це серйозно. У цієї парочки була інформація про охорону будинку, і вони все одно вирішили сюди за­братися.

«Я повинен нейтралізувати їх до того, як відклю­чуся, — думав Батлер. — Якщо я піддамся, молодий хазяїн Артеміс і місіс Фаул залишаться без захисту.»

У нього були два виходи: впасти на маленьких злодіїв або вистрілити в них з пістолета-транквілізатора, який він узяв на випадок запланованого викра­дення тварини в Ратдаунському парку.

Він обрав другий. Принаймні, транквілізатори не задушать цих двох і не переламають їм кістки. Бат­лер відчував провину за своє рішення приспати па­рочку діточок, але невелику; врешті-решт, він пра­цював на Артеміса Фаула і відмінно знав, наскільки небезпечними можуть бути діти.

Пілот зоряного корабля вийшов з тіні, і Батлер чітко побачив її очі. Одне блакитне, друге — золо­тисто-коричневе.

— Засни, Батлере, — знову мелодійно вимовила дівчина, знижуючи голос. — Повіки тяжчають. Спи.

«Вона мене гіпнотизує!» — усвідомив Батлер. Він намагався витягнути пістолет пальцями, які неначе спочатку опустили в розплавлений каучук, а потім обсипали кульковими підшипниками.

— Ти спи, — промимрив він, а потім вистрілив дівчині в стегно.. Холлі недовірливо втупилася на дротик, що стирчав з її ноги.

— Тільки не Батлер, — простогнала вона і рухнула на підлогу.

Свідомість одразу прояснилася.

Другий пронира не зрушив ні на сантиметр.

«Із цих двох маленька дівчинка — професіо­нал», — подумав Батлер підводячись і замислившись над тим, який вклад вносить нечесаний індивід у цей тандем.

Артеміс швидко зрозумів, що у нього немає іншо­го вибору, крім як сказати, хто він і спробувати до­мовитися з Батлером.

«Це буде важко. У мене немає ніяких доказів, окрім приблизної схожості зі мною, тільки молодшим».

Але він мав спробувати зробити це до того, як план рухне остаточно.

— Послухай, Батлере, — почав він. — Мені треба тобі дещо сказати...

Батлер не побажав почути продовження.

— Ні, ні, ні, — швидко промовив він, стріляючи Артемісу в плече. — Ні з ким із вас я більше не гово­ритиму.

Артеміс витягнув дротик, але було надто пізно. Крихітна капсула заспокійливого спорожніла.

— Батлере! — видихнув він, падаючи на коліна. — Ти в мене стріляв.

— Усі знають, як мене звуть, — зітхнув охоронець, нагинаючись, щоб перекинути пронир через плече.

— Я заінтригований, — промовив десятирічний Артеміс Фаул, оглядаючи двох індивідуумів у багаж­нику «Бентлі». — Тут сталося щось екстраординарне.

— Навряд чи екстраординарне, — сказав Батлер, перевіряючи пульс у дівчини. — Двійко злодіїв яки­мось чином пробралися в будинок.

— Вони обійшли всі охоронні пристрої. Датчики руху нічого не засікли?

— Нічого. Я просто наштовхнувся на них під час звичайного обходу. Ховалися в тіні, напнули обнос­ки з шафи.

Артеміс потер підборіддя.

— Гм. Так ти не знайшов їхній одяг?

— Ані клаптика.

— Що означає, що вони пробралися сюди, обій­шовши всі охоронні пристрої в нижній білизні.

— А це щось екстраординарне, — визнав Батлер.

Артеміс витягнув з кишені піджака ліхтарик у ви­гляді авторучки, посвітив ним на Холлі, примушу­ючи пасма її срібної перуки виблискувати, як дискотечна куля.

— Ось із цією щось не те. Дуже незвичайна струк­тура кісток. Вилиці високі — слов’янські, напевно, а брови широкі й дитячі. Але пропорції голови і ту­луба дорослі, недитячі.

Батлер пирхнув від сміху.

— Що, інопланетяни?

— Хлопець — людина, а вона — щось інше, — за­думливо мовив Артеміс. — Можливо, генетична мо­дифікація. Він направив пучок світла уздовж її вили­ці. — Поглянь. Вуха загострені. Вражаюче.

Артеміса осяяло. Тут щось відбувається. Щось важливе. На таких обставинах можна неодмінно за­робити купу грошей.

Він енергійно потер долоні.

— Відмінно. Але зараз це не повинно мене відволі­кати. У перспективі на цій дивній істоті можна зібрати статок, але в даний момент нам треба дістати лемура.

Батлер підупав духом, але приховав це, хлопнув­ши кришкою багажника. Він сподівався, що про мавпу забудуть.

— Я знаю декілька технік ведення бою, але жодна з них не дає захисту від мавпи.

— Батлере, це лемур. І