Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

досвід у плані подорожей у часі, написав у своїй автобіографії-бестселер, «Кван: Зараз — мій час»: «По­дорож у часі схожа на політ через кишки гнома. Є дуже милі відрізки, де ти летиш вільно, а повернеш за ріг — і можна наштовхнутися на сморідну безви­хідь. Проблема в тому, що часовий потік будується в основному на емоціях, він убирає в себе почуття оточення з реального часу, який він омиває. Якщо наштовхнешся на відрізок, в якому смердить, можна ручатися, що люди там когось убивають».

Артеміса і Холлі тягнуло через відрізок часу, в якому смерділо, що відповідало руйнуванню цілої екосистеми в Південній Америці. На собі вони від­чули увесь жах тварин і навіть запах лісу, що обву­глився. Артеміс відчув, що Холлі губиться в урагані емоцій. Народ, на відміну від людей, чутливіший до навколишнього світу. Якщо Холлі втратить самовла­дання, то її атоми розсіються і будуть увібрані пото­ком часу.

— Сконцентруйся, Холлі, — скомандував Артеміс у часовий потік. — Згадай, хто ти і навіщо ти тут.

Це було важко для обох. Частки їхньої пам’яті вже були ослаблені подорожжю до чистилища, і спо­куса розтанути в потоці часу була дуже велика.

Артеміс уявив свою матір, щоб зміцнити власну цілісність.

«Я знаю, де і коли я хочу опинитися, — думав він. — Точно де і коли...»

Родовий маєток Фаулів, приблизно вісім років тому

Артеміс і Холлі покинули потік часу і потрапили в кабінет десятилітнього Артеміса. З точки зору фізі­ології цей досвід подорожі в часі був м’яким, схожим на стрибок з низького старту на товстий килим, але з погляду емоцій саме ця подорож була схожа на де­сятихвилинний вихор найжахливіших спогадів їх­нього життя. Правду кажуть, що двічі в один і той же потік часу увійти не можна.

Холлі плакала по своїй матері декілька хвилин, але, врешті-решт, постійне цокання старовинного підлогового годинника нагадало їй, де і в якому часі вона перебуває. Похитуючись, вона підвелась, роззирнулась і побачила, що Артеміс попрямував до шафи. Його вид підбадьорив її.

— Ба як ти розігнався, — сказала вона.

Артеміс рився в одязі, що висів на вішаках.

— Ясна річ, нічого не підійде, — бурчав він собі під ніс. — Усе занадто мале.

Холлі протиснулася до шафи.

— А мені підійде, — сказала вона, стягуючи з ві­шака темний костюм.

— Мій перший костюм, — з любов’ю промовив Артеміс. — Для різдвяної сімейної світлини. Я навіть не уявляв, як носити його. Пам’ятаю, як я хвилював­ся, коли мені його підганяли. Замовили заздалегідь у Zegna.

Холлі розірвала захисний поліетиленовий пакет. — Який довгий!

І тільки у цей момент Артеміс трохи отямився й усвідомив жарт Холлі.

— А що ти мала на увазі, коли сказала, що я розі­гнався?

Холлі розкрила стулку дверей так, щоб дзеркало відбивало профіль Артеміса.

— Подивися на себе, — сказала вона.

Артеміс подивився. У дзеркалі він побачив висо­кого стрункого хлопця, з волоссям до плечей і навіть щетиною на підборідді.

— А, ясно.

— Дивуюся, що до тебе дійшло, — сказала Хол­лі. — Крізь таку-то шевелюру.

— Прискорене дорослішання. Побічний ефект подорожі в часі, — байдуже припустив Артеміс. — Коли ми повернемося, це має минути. — Він зробив паузу, очікуючи реакції Холлі.

— Тобі теж не завадить подивитися на себе в дзеркало. Змінився не лише я.

Холлі відштовхнула його вбік, думаючи, що він жартує, але її напівпосмішка зникла, коли вона по­бачила себе у дзеркалі. Це було її обличчя, але воно відрізнялося від колишнього, бракувало пари шра­мів і пари десятиліть.

— Я помолодшала, — видихнула вона. — Помоло­дшала.

— Та ти не засмучуйся, — швидко сказав Арте­міс. — Це тимчасово. Ми наче переодягнулися. Моя фізична зрілість, твоя молодість. Це зникне за секун­ду або дві, після того, як ми повернемося в потік часу.

Але Холлі засмутилася. Вона зрозуміла, як це ста­лося.

«Я думала про матір. Про наші останні години разом. Про те, якою я тоді була».

І тому вона так змінилася.

«Подивіться на мене. Тільки з Академії. За люд­ськими термінами, навряд чи старша за Артеміса».

Чомусь ця думка її турбувала.

— Штани одягни, — огризнулася вона, застібаючи хрустку білу сорочку на шиї. — І продовжимо обго­ворювати твої теорії.

Артеміс скористався додатковими сантиметрами свого зросту, щоб стягнути з шафи велику коробку. У коробці акуратними шарами лежав одяг, призна­чений для однієї з благодійних установ Анджеліни Фаул. Він кинув Холлі сріблясту перуку.

— Костюмована вечірка в сімдесятих, — пояснив він. — Мені здається, я можу уявити, як моя мати вбиралася пілотом зорельота. А зараз прикрий свої загострені вуха.

— З капелюхом було б простіше, — сказала Холлі, натягуючи перуку на свій темно-рудий їжачок.

— Боюся, це невдала ідея, — зітхнув Артеміс, ви­бравши з одягу спортивний костюм. — Це не зовсім Харродс, але на якийсь час згодиться.

Легкі шкіряні мокасини Артеміса добре підійшли Холлі, в коробці також була пара батьківських кросі­вок, а ті, що були на ньому, здавлювали пальці.

— Добре, що ми одягнулися, ми ж ідемо красти мавпу, — заявила Холлі.

Артеміс закотив рукава спортивного костюма.

— Одягатися зовсім не обов’язково. Ми просто перечекаємо декілька хвилин, доти, доки моя мама майже впіймає Батлера, що крастиметься нагору з лемуром. Я пам’ятаю, як він просунув клітку через дверний отвір, а потім я відніс її назад нагору. Щойно сюди потрапить клітка, ми її схопимо, знімемо цей безглуздий одяг і повернемося до Номера Один.

Холлі поглянула на себе у дзеркало. У неї був ви­гляд охоронця президента з іншої планети.

— Звучить просто.

— Це і буде просто. Мабуть. Батлер тоді навіть у кабінет не заходив. Усе, що ми маємо зробити, — стояти тут і чекати.

— А як ти знайшов саме цей момент у часі?

Артеміс відкинув з лоба густу шевелюру, розплю­щивши сумні очі, що не збігалися за кольором.

— Слухай, — сказав він, указуючи вгору, кудись у стелю.

Холлі заправила за вухо пасмо срібного волосся, нахиливши голову в один бік, щоб напружити слух. Вона почула старовинний підлоговий годинник, биття сердець мандрівників у часі, але все це пере­кривав скрипучий істеричний голос.

— Мама, — сказав Артеміс, опустивши очі. — Це було вперше, коли вона мене не впізнала. Зараз вона погрожує зателефонувати до поліції. Через секунду вона бігтиме вниз до телефону і побачить Батлера.

І Холлі зрозуміла. Як син може забути такий мо­мент? Це, напевно, було настільки ж