Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
— Мені треба віслюка, щоб зіграти в Кадьєрі роль трубадура, — пояснив Тітен. — І віслюк має бути якнайпоказніший…
— Шпиндель — найпоказніший віслюк на всю нашу округу! — ствердив мосьє Мазет. — Але сам знаєш — слухатись він буде чорта пухлого!
— Де він?
Мосьє Мазет пронизливо свиснув. З-за найближчої огорожі зразу виткнулись хитрі Шпинделеві очі й довгі вуха. Тітен, хоч і приготувався до зустрічі, мимоволі позадкував.
— Як ви гадаєте — чи я на нього зможу сісти?
Мосьє Мазет засміявся:
— Я не пробував, хлопче! Куди вже мені! Та присягаюся — навіть ковбой десяти секунд не висидить на ньому верхи!
— А я мушу висидіти! — буркнув крізь зуби Тітен, стискаючи кулаки. — Це останній мій шанс…
— Я зараз його загнуздаю, — мовив мосьє Мазет, ховаючи усмішку, — а далі вже сам давай собі раду… Говори до нього ласкаво, всміхайся, може, якось і вмилосердиш. Він ще сьогодні не ревів — значить, у доброму гуморі…
Шпиндель роззявив страхітливу пащу і з видимою огидою дав себе загнуздати. Він знав, що ця церемонія завше передувала осоружній мандрівці на ринок до Бандоля чи Санарі. Але цим разом господар ласкаво поплескав його по спині й пустив на волю. Тітен. позеленілий з ляку, походжав оддаль, заклавши руки за спину. Ось він ступив кілька непевних кроків до Шпинделя. Віслюк підвів голову, наставив вуха й, не зворухнувшись, дивився на нього.
— Любий Шпинделю! — солоденько почав Тітен. — Ти найгарніший віслюк з усіх, яких я тільки бачив… Ти віслюк надзвичайний… Та що там казати! Такого, як ти, немає в цілім світі!
Шпиндель, бачилось, ґречно здивувався на ці компліменти й двічі злегка махнув вухами, що означало стриману приязнь. Відтак він завмер, чекаючи, що буде далі.
— Шпинделю! — завів знову Тітен тремтливим голосом. — Я певен— ми з тобою порозуміємось! Якої ти думки про невеличку прогулянку до Кадьєра?
Шпиндель знов махнув вухами. Віслюк ділив двоногих тварин надвоє: великих і малих. Він і трохи не боявся перших, які ставилися з повагою до віслячої братії; але від останніх краще було триматися далі. Однак хлопець з ласкавим голосом геть різнився од інших, і лице його в м'якому вранішньому світлі здавалося віслюкові таким вельми приязним…
Тітен наважився, підступив ближче й опинився просто перед жахливими Шпинделевими щелепами.
— Шпинделю! — проказав він іще солодше. — Я ж і разу не замірявся на тебе ломакою! І пожежа тобі зовсім не зашкодила. Може, ти погодишся скуштувати чогось смачненького?
І хлопець розкрив долоню, повну цукру. Шпиндель змахнув приязно вухами, схрумав шість грудок і смачно облизнувся. Розмова починала видаватись йому цікавою. Тітен трохи осмілів: перш ніж вийти з дому, він висипав у кишеню цілу цукорницю — а з таким припасом, очевидячки, можна було прийти до згоди.
— Шпинделю, любий Шпинделю! — мовив Тітен, торкнувшись недоуздка. — Пройти вісім кілометрів пішки — мені за дурничку, але я волів би проїхати їх верхи на тобі. Що ти на це скажеш?
Шпиндель змахнув правим вухом уперед, наліво й назад — це був знак, що він вагається. Тітен пригостив його ще однією жменею цукру. Обидва вуха стали сторч і застигли: барометр показував «ясно». І Тітен, усолоджуючи віслюка манірними й облесливими речами, повів його до узгірку.
Спантеличений мосьє Мазет стояв з краю виноградника і не важився рота розкрити, боячись розізлити тварину. Він не повірив власним очам, коли побачив, що Тітен сходить з віслюком на узгірок і вилазить йому на спину. А Шпиндель, посолодивши душу, сомів і ласо облизувався, дозволяючи Тітенові сісти верхи.
Тітен учепився в недоуздок обома руками.
— Коли тобі важко, Шпинделю, скажи радше одразу — тоді ми не поїдемо! — пробурмотів він боязко. — Але сам побачиш — шлях до Кадьєру буде якнайкращий… А чому б і ні? Я ж бо маю ще з двадцять п'ять грудок цукру в кишені й тонни дві вдома… Ну то як, зволиш рушити?
Шпиндель зволив; він рушив у путь розміреною ступою, помахуючи влад вухами. Тітен зовсім збадьорився, вигідніше вмостивсь на гострій Шпинделевій хребтині й навіть зважився разів кілька його погладити, базікаючи безперестану. Він знав — Шпинделева розважливість висіла на волосинці, і тільки чаром голосу можна було його улестити так, щоб тихо-мирно дістатися Кадьєру.
— Любий Шпинделю, — розводився Тітен, — ти неабияк виграєш при ближчому знайомстві. Ми з тобою сходимось у головному: ти не любиш працювати, я — й поготів. До речі — я, звісно, тебе не силую, — але ми могли б їхати хутчій.
Шпиндель пішов веселеньким трюхом — це був тяжкий спиток для Тітенових сідниць. Вершник мужньо терпів. Ще одне льє — і кадьєрські трубадури наллють йому стременного.
До шосе зоставалось може з півкілометра — аж коли віслюк і погонич почули гамір, що грубо увірвався в тишу цього погожого ранку. Вони з'їхали з узгірку — і світ померк перед Тітеновими очима. Перехрестя затопило сонмище віслюків — одні сунули від Сен-Cipa, інші — від Боссе. В юрмищі відчайдушно гули сиренами кілька авто з туристами. Горлали погоничі, ляскали киї по спинах віслюків. Хмари білої куряви здіймалися над цим шарварком, де двісті Тітенів запекло змагалися з двомастами затятих Шпинделів.
О лихо! Справжній Тітен, Тітен з Порт-Біу, побачив — вуха його мустанга загрозливо прищулились. Мить — і клятий віслюк грізно заревів — тим ревом, що від нього хололи мешканці містечка.
— Вперед, Шпинделю! — гукнув Тітен, забувши про будь-яку осторогу.
Шпиндель узяв разом ногами й помчав шаленим чвалом на те збіговище, ревучи, як скажений. Віслюки з Боссе шарахнули навсебіч — і Шпиндель стрілою кинувся поміж ними. Перед очима Тітена, що вчепився віслюкові в карк, мелькали переполошені або люті обличчя, підняті ломаки, водії, що відчайдушно повчеплювались в керма. Шпиндель зірвав мимохідь капелюшок з якоїсь дами у відкритому розкішному авто…
— Вперед! — одно гукав Тітен. — Роль має. належати нам, а не цим козопасам…
Шпиндель так само навально прорвався крізь
