Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
— Гірше! — кинув на бігу Тітен. — В нас поцупили…
— Мовчи! — просичала Міке, яка затамувала плач.
На набережній вони здибали Шарлюна — вертав неквапом, похиливши голову, ведучи одною рукою велосипеда.
— Мосьє Вьє нічого не знаходив, — мовив він розпачливо. — І ніхто не сідав на лавку, відколи пішли дівчата. Торбинку взяв якийсь перехожий. А якщо йому спало на думку зазирнути всередину, то він помчав додому, мов той метеор…
— Не всі люди — злодії,— заперечив Фріске. — Торбинку треба пошукати. Вона, мабуть, нікуди не ділася…
Метрів за двадцять через дорогу прочинились рожеві віконниці — мадам Аморетті вистромила цікавого носа. Перехожі теж почали озиратися на купку засапаних, схвильованих дітей.
— Ходімо звідси, бо всі на нас дивляться, — сказав Шарлюн. — Я із Сандрін та Смішком пробіжу по всіх найближчих крамничках. Зозулик із Розет розвідають вулицю Ромпі-Кюу й завулки. Янгол, Норін та Міке побіжать до майдану Маріна. Фріске й Тітен чатуватимуть під кав'ярнею… За гроші, звичайно, анітелень! Питайте тільки за блакитну торбинку з білою шворкою, пляжну торбинку — та й годі!
— Теку сховано на самісінькому споді, під купальником та рушником, — озвалася Міке. — Нікому й на думку не спаде, що там — скарб. Тож будемо сподіватися на краще…
— Авжеж, будемо! — люто гаркнув Шарлюн. — Стрінемось за півгодини, на цьому самому місці. Поспішайте й — глядіть—ані пари з вуст! Не треба розказувати людям, що нам трапилась така притуга. Бо з нас усі сміятимуться…
Минуло півгодини. Перші вернули Шарлюн, Смішко та Сандрін. Завваживши, які сумні повертаються решта, вони збагнули: всякі запитання — зайві!
Всі були пригнічені до краю. А тут ще й сонце припікало, а італієць-морозивник перед самісіньким носом вимахував знадливими ворочками, які дражнили ванільно-малиновим духом. Сказитися можна!
— Що ж, немає іншої ради. Хтось із нас мусить піти до мерії,— промовив нарешті Шарлюн. — Може, торбинка — в бюро загублених речей…
— Аби хоч не наскочити на мосьє Аморетті,— зітхнув Фріске. — Він і так пильно до нас придивляється, а тут, певне, зразу щось запідозрить… Коли Аморетті встиг покопатися в торбинці, так собі просто він нам її не оддасть. Але якщо наш посланець не скаже про гроші, і Аморетті знайде їх потім, зазирнувши в торбинку, то зчиниться страшна буча!
— Треба вирядити такого, що не зверне на себе уваги, — запропонував Сандрін, глянувши на малечу.
— Я піду! — рішуче вигукнув Янгол.
— Гаразд! — сказав Шарлюн. — Тільки не нароби дурниць. Можеш сказати, що тобі до вподоби, але боронь боже натякнути хоч словом про могіканський скарб…
Янгол покатав до мерії — тільки замелькали товсті куці ноги.
Тим часом діти посідали в затінку під парапетом, звідки було добре видно всю набережну. Пробило одинадцяту, а Янгол не повертався.
— Здумати тільки, як нам довелося настраждатися, поки ми зібрали ті гроші! — зітхнув Зозулик, згадавши про зелену двоцентову англійську Гвіану.
Одна лише Міке зберігала повний спокій, навіть усміхалася злегка — наче острів погідності серед загального збурення.
Янгол вельми полюбляв перепони — тож побачивши мосьє Аморетті у великій залі мерії на першому поверсі, він аж затремтів з утіхи. Помічник мера провадив неквапливу балачку з обома секретарями й поліцейським Кюком.
— Чого тобі треба? — мимохідь спитав він, уздрівши над конторкою біляву Янголову голову.
— Я загубив одну річ… — затинаючись пробурмотів Янгол. — Таку собі штуку…
— Яку штуку?
Щоб не бовкнути, часом, зайвого, Янгол вирішив показати на мигах — здійняв догори руки й трохи розвів їх.
— Ну, штуку… отаку блакитну штуку, — промовив він урешті.
Мосьє Аморетті підвів очі й уже пильніше глянув на хлопчака.
— Та яку ж? А чого це ти прийшов сам, а не з бандою отих навіжених, що ганяють слідом за Шарлюном? Здається, я тебе з ними бачив…
— Шарлюн — мій друг! — відважно заявив Янгол. — Але я прийшов сюди в іншій справі.
— Якій? — Мосьє Аморетті підвівся з крісла.
— Я ж вам сказав! Я загубив… ну… одну штуку, і дуже хотів би її знайти. Блакитна штука, отака завбільшки.
Він знов показав руками, яка та штука. Аморетті, секретарі та Кюк мить мовчки перезиралися, спантеличено пороззявлявши роти. Але мосьє Аморетті був зовсім не такий дурний, яким себе показував. Він зразу зметикував—за цією кумедною історією із «штукою» щось ховається.
— Ну, то поясни ж! — знетерпеливився він. — Що то за штука — валіза, скринька, відро, коробка, підставка на парасолі, футляр на скрипку, чи що?
— Але ж ні! — промимрив Янгол, удаючи з себе бевзя. — Це штука… отака завбільшки, отака завширшки, а згори дірка й біла шворка зашморгувати дірку. І блакитна-блакитна…
— Ти щось не дуже точний, — сказав поліцейський Кюк. — Але треба все ж порозумітися. Для чого та твоя штука?
— Багато для чого, — обережно відповів Янгол — він боявся прохопитись. — Туди можна покласти що завгодно…
— А, ясно! — вигукнув мосьє Аморетті.— І, певна річ, там лежало щось, у тій знаменитій штуці?
— Мабуть! — знов затнувся Янгол. — Тільки я не пам'ятаю що.
— Щось цінне? — вкрадливо допитувався мосьє Аморетті.— Чи не гроші?
— Може, й гроші! — ляпнув Янгол, який вже не знав, що й казати.
— І ти не боїшся, що тебе сваритимуть?
Янгол ковтнув слину й прикусив язика. Мосьє Аморетті штовхнув ногою двері, що вели до комори.
— Ходи сюди! — гукнув він Янголові. — Може, твоя штука тут.
Янгол, стороплений, боязко підійшов і, ставши на порозі, широко розплющив очі. Комора була захаращена всяким мотлохом, який громадився під самісіньку стелю. Чого тільки тут не було — а в кутку навалом лежало із п'ятдесят блакитних торбинок.
— Моя штука трохи скидається на оці,— показав Янгол. — Зараз я
