Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна

— Не дуже я пасуватиму до квітів «Святого Анатоля»! — мовив він просто. — Я вибуваю з гри. Але можете виряджати мене по квіти, і взагалі я працюватиму не покладаючи рук. Адже ми взялися за це діло не ради власної забави, правда?

Рудикова добровільна пожертва справила потрібне враження. Невдоволені самохіть відступилися й, порадившись, вибрали односердне: Міке й Сандрін — двох найгарніших, Норін та Янгола — двох найменших. Тепер можна було братися до роботи.

Зразу пополудні Смішко й Рудик відвели «Святого Анатоля» до Калеруса, маленького пляжу, схованого в бухточці, на схід од Порт-Біу. Там можна було працювати, не боячись цікавих очей. Решта ватаги за годину теж подалася туди вузенькою стежкою, що зміїлася вздовж берега. До самого вечора й цілісінький день назавтра скреготала на пляжі пилка, гупав молоток — лицарі трудилися в поті чола. «Святий Анатоль», під дерев'яною снастю, що тяглася од прови до корми й від облавка до облавка, скидався скорше на плавучий курник, аніж на прогулянковий човен, але вони вже уявляли, як він повільно плине по воді під запоною квітів. Рудик, сидячи віддаль на піску, латав ветху сіть — в діри її могла б любесенько пролізти акула на півтонни.

Все було готове до жнив. А що сокирки швидко в'яли, вирішено збирати їх якнайпізніше — себто в ніч проти неділі. Зозуликові й Розет дідусь не дозволяв гуляти пізнього вечора, малечу вирядили додому — отже Шарлюн мав під своєю орудою решту— шість душ. То, власне, було й забагато, бо «Морський лев» — не «Святий Анатоль», та ще ж і треба лишити місце на квіти. Кінець кінцем він призначив, окрім Рудика — незмінного стерничого, — Міке й Тітена-солодкі-очка, який досі ще нічим путящим Орденові не прислужився. Перед обідом Тітен поїхав велосипедом до мосьє Мазета — позичити в нього чотири серпи. Він, звичайно, не поминув нагоди жартома покартати Шпинделя. Рудик наготував обклеєного червоним папером ліхтаря — ходове світло. Близько десятої години все було налаштоване. Набережною гуляла весела суботня юрба, і ніхто не звернув уваги на четвірку дітлахів, що подалися до темного молу.

По малій часинці «Морський лев» уже плив до морського розлогу, обминаючи з осторогою прогулянкові човни, що сповільна линули в ясноті ночі. Море було тихе, наче ставок. Повний місяць ховався за островом Біу, висріблюючи крайнеба. Ось човен вийшов на фарватер, і стало видно як удень. Тиха вода тільки ледь леліла біля підніжжя скель.

Шарлюн із Рудиком завзято веслували, і невдовзі «Морський лев» був у затоці Мор. Міке цілу мандрівку мовчала. Небавом усі взялися до роботи — поставали упоруч і заходилися жати квіти. Вряди-годи Шарлюн кидав серпа й односив до човна свіжі духмяні снопи. Десять таких мандрівок — і «Морський лев» занурився в воду по самісінький планшир. Усі четверо збігли на берег, аби кинути оком на ужинок.

— Гадаю, що досить, — мовив Рудик. — А як трохи не ставатиме, я ще раз припливу сюди вранці під вітрилом.

Човен вийшов на східний фарватер і взяв курс прямісінько до пляжу Калерус. І хоч навколо була повінь світла, Рудик засвітив ліхтаря — аби додати краси. Збляклі в місячному сяйві сокирки знов заясніли блакиттю. Принаджена ліхтарем, навколо човна грала риба. Хлопці заходились сміхом, дужими вдарами весел посуваючи цей духовитий стіжок квітів. Міке, опустивши руку в воду, мовчала, як і перш.

Десь опівночі кіль «Лева» черкнувсь об пісок Калеруса. Набережна й мол Порт-Біу світилися безліччю вогнів. Човна виладувано за десять хвилин. Сокирки покладено в сховок поміж двох шарів свіжого листя.

— Ну, а тепер додому! — промовив Шарлюн. — Сьогодні ми попрацювали добряче…

Вони тихцем причалили до молу. Рудик і Тітен зразу побігли додому, а Шарлюн провів Міке до батькової кав'ярні.

— Що це з тобою? — спитав він прощаючись. — Ти за цілий вечір і рота не розкрила…

Дівчина зітхнула і врешті промовила:

— Більше ніколи в житті я не побачу такої краси!

Шарлюн зрозумів її по-своєму, бо, ясна річ, він, хлопець, не так чутливо сприймав поезію літніх ночей. Але йому пощастило відгадати потаємну думку Міке:

— Не журися, стара! — мовив він удавано сердито. — Ще трапиться не одна нагода виручати могікан…

В неділю з дев'ятої ранку на Калерусі знов закипіла робота. Всі одинадцятеро були тут — вони стояли навколішки над простеленою сіттю. Кожен заквітчував свій шмат, більший чи менший залежно од спритності рук. Обіч на вологому піску купчилися блакитні оберемки — сокирки, окроплені вранішньою росою, показували як тільки-но зірвані. Подеколи Сандрін та Міке — майстрині-вишивальниці — підводились і оглядали роботу інших.

На стежці, що вела до митниці, ніким не помічена, з'явилась мадмуазель Блан. За нею скрадався зляканий паж — Філіп Віаль. Сховавшись за чагарями, обидвоє зачаровано споглядали блакитне диво, що від нього погарнішав навіть самітний Калерус.

По двох годинах роботи метрів із двадцять п'ять сіті прослалися довгим шлейфом блакитного оксамиту. Ще півгодини — і цим прегарним килимом завішано снасть «Святого Анатоля». Смішко вивів човна на тихі води Калерусу. Лицарі збилися гуртом посеред пляжу й дивилися мовчки, опустивши руки, і мовчанка ця знаменувала — вони в захваті. І справді — незграбний човен обернувся на гондолу. Все було як і належить: висока прова на кшталт сокири, зграбний закруток на кормі й ледь вигнутий верх «шатра» посередині палуби.

— Ми дістанемо премію! — гукнув Шарлюн. — Не знаю яку, але Зозуликова сума сьогодні ввечері вдвічі поважчає!

Рудик витяг з паперової торбинки грубезного бутерброда.

— Йдіть додому, поснідайте, — мовив він до всіх. — Я постережу човна, доки вернеться команда. Матінко рідна! Це ж уперше в житті я снідатиму в гондолі!

Він чекав, од часу до часу повертаючи «Святого Анатоля» так, щоб на нього не падали палючі промені. Море, ясне та погідне, дрімало під сонцем. А сокирки