Маленька мітла - Мері Стюарт
З маленької металевої клітки, від якої відскочив замок, вистрибнув, виблискуючи величезними очима, Тіб і приземлився на плече Мері. В ту ж мить сірий кіт скочив на інше плече і вчепився всіма кігтиками в комір її пальта.
Кілька секунд Мері від шоку не могла ані рушити, ані вимовити жодного слова. Раптове диво й страшенний галас наче розкололи ніч навпіл.
Потім вона схаменулася і закричала:
— Всі хутчій! Сюди! — І кинулася через комору в лабораторію.
Тут теж панував хаос. Пробірки та реторти розбилися і полопали, і звідусіль лилися червоні, зелені і фіолетові рідини, тому з-під копит оленів, що мчали стрімким галопом, високо злітали різнокольорові бризки. Гирі годинника впали на підлогу і перетворилися на справжніх мишей, які зникли в найближчій щілині слідом за мишами з клітки, що стояла на лабораторному столі. Пружини годинника, застогнавши, скрутились великими спіралями, крутнулись тричі, потім розвалилися на дрібні шматочки, що зметнулися в повітря.
— Тік, — сказав годинник і зупинився. Осердя вибухнуло.
Двері лабораторії були відчинені навстіж. Мері з книгою в руках і котами на плечах, разом з хмарою птахів, що летіли поруч, і натовпом оленів, вискочила з лабораторії і побігла коридором до вхідних дверей.
Вони були відчинені.
Але і двері в кабінет Мадам теж були відчинені. В просвіті дверей поруч стояли мадам Мамблхук і Доктор Ді і застигли від жаху і гніву.
Тут вони разом почали діяти. Доктор Ді замахав чарівною паличкою і заволав:
— Стій! Наказую, назад!
А мадам Мамблхук кинулась закривати вхідні двері.
Ніхто не зупинився, навіть не забарився на бігу. Доктор Ді крутив паличкою і кричав, але його голос тонув у шумі крил і копит, в збуджених криках звірів і птахів. Тіб, що сидів на лівому плечі Мері, кричав, як недорізаний, а з правого плеча йому відповідав сірий кіт. Галас стояв жахливий. Чи то він просто заглушав голос чаклуна, чи ще діяло Велике Заклинання, але мадам Мамблхук і Доктор Ді нічого не могли вдіяти. Двері вислизнули з рук відьми з такою силою, що її відкинуло до стіни; потім стадо оленів з Мері посередині і хмарою птахів, що летіли над їх головами, пробігаючи, збило чаклуна, що впустив чарівну паличку, з ніг і залишило його лежати на підлозі. Потім вони скотилися широким східцями і висипались на свіже нічне повітря.
Олені розбіглися травою в рятівну тінь дерев. Мері побачила, що вони дісталися до огорожі і, як жива хвиля, перестрибнули її в мерехтливому світлі зірок. Птахи, кричачи від радості, вже полинули до високого, гаптованого зірками неба. Мері зістрибнула з останньої сходинки. Коти вчепилися в неї, як реп'яхи, і вони помчали туди, де вона залишила свою мітлу.
Та, мабуть, пересунулася їй назустріч. Мері намацала її, напівсховану, за кам'яним грифоном біля підніжжя сходів.
Вона вихопилась на неї верхи, поплескала рукою і скомандувала:
— Додому! Просто додому!
Мітла підстрибнула в повітря. Вона зашуміла над деревами, набрала висоту, і Мері побачила внизу останню хвилю оленів, що перестрибували паркову огорожу і мчали геть до темного лісу. Всі верхівки дерев довкола були наповнені птахами, які співали так, ніби зараз був полудень. Потім ліс, спів птахів, крони дерев відсунулися, і не залишилося нічого, окрім зірок і котів, що здригались від захвату на її плечах.
Схоже, вони мчали швидше, ніж зазвичай. Мітла знизилася, полого пройшла крізь хмари, що швидко пливли від сильного вітру, і вони приземлилися на рівненькій трав'яний галявині.
Мері одразу поспішила. Коти зістрибнули з її плечей, але, як не дивно, залишилися стояти поруч з нею, і навіть в блідому світлі частково схованих за хмарами зірок вона бачила їхні вигнуті дугою спини і підняті догори хвости. Вони дивились на будинок.
Мері спробувала зрозуміти, що ж їх так насторожило. Вона теж випросталася і поглянула на будинок. Вона зрозуміла, що якби у неї був хвіст, як у кішки, вона б теж задерла його догори і наїжачилася, наче йоржик для миття пляшок.
Це був не той будинок.
Вона схопила мітлу. Так, це була не та мітла. Її власна маленька мітла залишилася там, де вона її сховала. Цієї ночі в Ендор Коледжі був ще один відвідувач.
— Просто в стійло, і ніколи не зверне ні вправо, ні вліво, — сказав Доктор Ді. Ось вона і потрапила сюди.
Мері стояла на галявині в саду Доктора Ді, стискаючи в руках його мітлу, і з жахом дивилась на фасад його будинку.
Коти зашипіли, кинулися геть і зникли в темряві.
Хтось вистрибнув на неї з кущів. Різкий, вимогливий голос вимовив:
— Так ось ти де, проклята відьмо! Я тебе зловив, і тепер краще роби, що тобі скажуть!
Розділ XI«Куди ти з мітлою?»
Це був хлопчик, хлопчик приблизно одного віку з Мері, можливо, зовсім ненабагато старший, але набагато вищий і
