Маленька мітла - Мері Стюарт
Мері гайнула назад до комори і зачинила за собою масивні двері. Вони зачинились тихо, тільки повітря зашелестіло. Тепер Мері нічого не чула. Всі істоти навколо неї мовчали, намагаючись навіть легенько не подряпати лапами підлогу кліток. Чути було тільки їх тихе, прискорене дихання. Повітря було нерухомим. Мері чула стукіт свого серця, воно стукало так, ніби хтось голосно тупотів. Вони говорили про експеримент. Може їм щось було потрібно в лабораторії. Може, вони не ввійдуть сюди…
Вона почула, як тихо дзвенить, відкриваючись, замок комори.
Коли мадам Мамблхук і Доктор Ді увійшли в комору, Мері була вже в протилежному кінці, скоцюрбившись в темряві, за останнім рядом кліток.
— … ось тут, — долинули до неї слова Мадам, — все закінчиться, я вважаю, ще сьогодні. Можливо, продовжимо завтра?
— Звичайно, — сказав Доктор Ді. — Визнаю, це змушує мене по-справжньому взятись за роботу. Ви згодні зі мною, що він ще більш важкий об'єкт, ніж сірий?
— Безумовно. Але як чудово перевірити результати ще на одному, і так скоро. — Пролунав звук, як ніби щось поставили. — Тут. Зовсім інший, чи не так? Не думаю, що його зараз можна дізнатися, навіть якщо вона вирішить цим зайнятися.
— Так би мовити, вночі всі коти сірі, — розсміявся Доктор Ді. — Ага, він прийшов до тями.
Все гаразд. Зізнаюся вам, дорога Мадам, я подумав, що, можливо, приготував занадто сильну мікстуру. Насмілюся сказати, що ми, ймовірно, близькі до відкриття однієї з класичних формул. Однак, я пропоную залишити це створіння в лабораторній клітці на ніч, поки… ох, який бридкий.
Щось зашипіло, але це була не кішка. Схоже на змію, подумала Мері. Мадам Мамблхук розсміялася, а Доктор Ді сказав самовдоволено:
— Він навчиться. А тепер, дорога Мадам, мені треба піти у своїх справах.
— Давайте, спочатку зайдемо до мого кабінету, — запропонувала мадам Мамблхук. — Це по дорозі. Яка сьогодні жахлива ніч, судячи з того, як виє вітер. Ваша мітла легка в керуванні?
— Звичайно. Летить одразу в стійло, і ніколи не зверне ліворуч, або праворуч. Вона знає свою дорогу, — сказав Доктор Ді і додав: — Тільки після вас, Мадам.
Вони вийшли. Мері знову могла дихати. Їй здалося, що всі створіння в клітках теж вперше видихнули. Величезні двері повільно зачинилися. Знову запанувала тиша. Вона навшпиньки підкралася до освітленого місця, щоб подивитися, що ж принесла Мадам.
Це була маленька — дуже маленька, розміром з велику мишоловку — клітка, зроблена з яскраво начищеного, звичайнісінького металу, а в ній сиділа жаба. У неї була згорблена спинка, вирячені очі і плямиста шкіра. Також у неї були величезні задні лапи і малесенькі передні. Передні лапки закінчувалися маленькими кривими кігтиками, які майже торкались до грудей. Коли вона побачила Мері, то застрибала на задніх лапах до ґрат і спробувала просунути крізь них крихітні безпорадні передні лапки.
Експеримент, сказали вони. Важкий об'єкт. Він навчиться, казали вони і сміялися.
Мері простягла палець крізь ґрати, і малесенькі лапки обійняли його. Вона побачила, як світло лампи мерехтить на шовковистій шкірі, як грають під шкірою сильні жаб'ячі м'язи, як сяють круглі оченята.
— Тібе? — прошепотіла вона. — Мій славний Тібе. Я знаю, що це ти. Ти був таким гарненьким, поки вони не зробили з тобою це. Мені здається, я починаю розуміти. Той сірий, про якого вони говорили, це твій братик Гіп? Він теж повинен бути десь тут. Якщо я випущу тебе, ти покажеш мені, де він, і ми його теж звільнимо. А поки сиди тихо і віддай мій палець. Я повинна знайти в книзі Велике Заклинання.
Звичайно, марно просто вимовляти заклинання, що відкриває замки. Воно мало ще скасувати перетворення. Мері відкрила книгу на Великому заклинанні.
Червоні рядки, відмічені зірочкою, неначе тремтіли в світлі лампи… «Воно звалить на голову того, хто ним користувався, жахливі лиха. БЕРЕЖИСЯ І ВИМОВЛЯЙ МЕНЕ ТІЛЬКИ ПРИ НАДЗВИЧАЙНІЙ ПОТРЕБІ». Ну, ось вона, надзвичайна потреба, і якщо заклинання повернеться на неї, буде зовсім погано. Буде зовсім погано для Тіба, його брата і для безлічі створінь, яких вона так відчайдушно прагнула звільнити.
Вона затамувала подих. Масивні двері щільно зачинені. Не потрібно навіть шепотіти. Вона почала швидко говорити нормальним, гучним голосом і чітко вимовила…
Там було тільки шість рядків, але їх не можна процитувати тут тому, що після цієї ночі Мері ніяк не могла їх згадати. Це були прості, хоча й дуже неприємні віршики, і закінчувались вони (а може і ні) чимось на зразок «хороводу днів».
— … хороводу днів, — рішуче закінчила Мері.
Тоді все сталося.
Щось затріщало і захрумтіло, ніби тисяча слонів наступили на мільйон горіхів — це відкрилися замки кліток — всіх кліток. Двері шафи злетіли з петель, і скляна жаба покотилася додолу, тому що книги і папір, на яких вона лежала, розсипалися на порох. Двері комори самі широко розчинилися. З усіх кліток стали вистрибувати, вискакувати, виповзати, вибиратися, вилітати різноманітні істоти, поки всі не виявилися біля ніг Мері на підлозі. Потім тьмяна лампа раптом спалахнула і засяяла яскравим світлом, в затхлому повітрі комори повіяло вітром, що засвищав порожніми клітками, і замість натовпу нещасних, кволих істот, які важко дихали і стукали лапками по підлозі, навколо Мері затріпотіли крила і затанцювали копитця.
На очах у Мері кульгавий їжачок випрямився, виріс і став молодим оленем, плямистим і великооким, гнучким, наче верба. Ящірка, що плазувала на череві, злетіла в повітря ластівкою
