Озма з країни Оз - Лаймен Френк Баум

якого був витесаний його трон. Кущуватий чуб і пишна борода мали той самий колір, обличчя теж. Корони на голові Король не мав, і єдиною оздобою на ньому був пояс із рясними самоцвітами, що оперізував його пухкий стан. Саме обличчя здавалося лагідним і добродушним, і коли Озма та Дороті стали перед ним з усіма своїми супутниками, що вишикувались за рангом позаду, його веселі очі звернулись на них.

— Та він же достоту як Дід Мороз — тільки колір не той! — шепнула Дороті до своєї сусідки, та Король Номів почув ці слова й голосно засміявся.

Червоні в нього щоки, й коли він засміється. Живіт його кругленький, немов драглі, трясеться,

— приємним голосом проказав віршика Владар. І всі вони побачили, що він, сміючись, трясеться, наче драглі.

Озмі й Дороті зразу полегшало на серці, коли вони побачили, що Король Номів такий веселун, а ще за хвильку він махнув правою рукою, й обидві дівчинки побачили біля себе по м’якому стільцю.

— Сідайте, любі мої, — сказав Король, — і розкажіть, чому ви прийшли так іздалеку побачитися зі мною. І що я можу зробити, щоб ви були щасливі?

Поки вони сідали, Король Номів узяв у руку люльку, витяг з кишені червону жарину, поклав її в чашечку люльки й почав пахкати хмарками диму, що завивались у кільця над його головою. Дороті подумала, що від цього маленький Владар став іще дужче скидатися на Діда Мороза, але Озма вже заговорила, і всі уважно прислухались до її слів.

— Ваша величносте, — сказала вона, — я Правителька країни Оз і прийшла просити вас, щоб ви відпустили добру Евську Королеву та її десятьох дітей, яких ви зачарували й тримаєте як бранців.

— Ні, ні, тут ви помиляєтеся, — відповів Король. — Вони не бранці мої, а раби, куплені в Евського Короля.

— Але ж це негоже, — сказала Озма.

— Згідно з Евськими законами Король не може вчинити негоже, — відказав Владар, проводжаючи поглядом димове кільце, щойно видмухнуте з рота. — А тому він мав цілковите право продати свою родину мені навзамін за довге життя.

— Так ви ж ошукали його, — втрутилася Дороті. — Бо Король країни Ев не мав довгого життя. Він стрибнув у море й утопився.

— А це не моя провина, — сказав Король Номів, схрестивши ноги й задоволено всміхаючись. — Я дав йому довге життя, як і слід було, але він сам його знищив.

— То яке ж це довге життя? — спитала Дороті.

— А ось уяви собі, моя люба, — відказав Король, — що я проміняв тобі гарну ляльку за твій кучерик, а ти, одержавши ляльку, взяла й розбила її на шматочки, знищила. Ти можеш сказати, що я не давав тобі гарної ляльки?

— Не можу, — відповіла Дороті.

— А могла б ти, коли чесно, просити, щоб я вернув тобі кучерик тільки тому, що ти розбила ляльку?

— Не могла б, — знову відповіла Дороті.

— Певне що ні, — погодився Король. — Отож і я не віддам Королеви та її дітей тільки тому, що Король Еву знищив своє довге життя, стрибнувши в море. Вони належать мені, і я лишу їх собі.

— Але ж ви ставитесь до них жорстоко, — сказала Озма, дуже засмучена відмовою.

— Чому це? — спитав Король.

— Бо зробили їх рабами, — пояснила вона.

— Жорстокість, — відказав Владар, пускаючи з рота пасма диму й дивлячись, як вони пливуть у повітрі, — це річ, із якою я не можу миритись. Тому я, бачачи, що Королева та її діти тендітні й зніжені, не примусив їх тяжко працювати, як працюють раби, а обернув її на різні оздоби й розмістив по багатьох покоях мого палацу. І вони, замість надсаджуватись на роботі, лише прикрашають собою мій палац, тому я гадаю, що поставився до них дуже ласкаво.

— Але ж яка жахлива їхня доля! — поважно вигукнула Озма. — А Королівству Ев дуже потрібна королівська родина, бо ним нема кому правити.

Якщо ви їх відпустите на волю й вернете їм давню подобу, я дам вам за кожну прикрасу десять.

Король Номів споважнів.

— А як я не погоджуся? — спитав він.

— Тоді, — рішуче мовила Озма, — я зі своїми друзями й військом завоюю ваше Королівство й примушу вас виконати моє бажання.

Король Номів зареготав — сміявся, поки не почав задихатись; а задихався, поки не почав кашляти; а кашляв, поки його обличчя не стало з сіро-бурого яскраво-червоним. А потім утер очі хусточкою кольору скелі й знову споважнів.

— Ви й гарненька, і смілива, люба моя, — мовив він до Озми. — Але ви погано розумієте, за яке тяжке діло взялися. Ходімо зі мною на хвилинку.

Він підвівся, взяв Озму за руку й повів її до маленьких бічних дверей. Відчинив їх, і вони вийшли на балкон, з якого відкривався дивовижний краєвид Підземного Світу.

Під горою на багато миль тяглась велетенська печера, і, куди не глянь, яскраво горіли печі та ковальські горна, а Номи-Майстри кували коштовні метали або шліфували іскристі самоцвіти. В усіх стінах печери, скільки сягало Озмине око, тяглися рядами тисячі золотих і срібних дверей, врізаних у суцільний камінь.

Поки дівчинка з Озу зачудовано дивилась на це видовище, Король Номів пронизливо свиснув, і зразу всі золоті та срібні двері повідчинялися. З кожних дверей виступили щільні лави Номів-Вояків. Їх було так багато, що вони скоро заповнили все незміренне підземелля й змусили ретельних майстрів покинути роботу.

Хоча все це незліченне військо складалося з сіро-бурих номів, присадкуватих і товстих, вони мали на собі оздоблені самоцвітами блискучі панцери з полірованої криці. Над чолом кожен мав яскравий електричний світильник, а в руках вони мали гострі списи, мечі та бойові сокири з