Озма з країни Оз - Лаймен Френк Баум

так само здіймав свій молот угору й гатив по стежці страхітливими ударами, що відлунювали в горах, як вибухи гармати. Та щоразу, коли молот піднімався, наставала мить, коли дорога під страховищем лишалась вільною, і, мабуть, Страхопуд помітив це, бо, вернувшись до всіх він сказав:

— Зрештою, справа дуже проста. Нам треба тільки по одному пробігати на той бік під молотом, коли він підіймається.

— І пробігати дуже швидко, щоб не потрапити під удар, — зауважив Залізний Дроворуб, похитавши головою. — Але, здається, іншої ради нема. Хто спробує перший?

Якусь хвильку всі нерішуче перезиралися. Потім Лев-Боягуз, що тремтів, як осиковий листок, сказав:

— Я в загоні йшов попереду — я маю й тут іти перший. Але я страшенно боюся цього величезного молота!

— А що буде зі мною? — спитала Озма. — Ти, може, й пробіжиш під молотом, але колісницю він напевне розтрощить.

— Колісницю доведеться покинути, — сказав Страхопуд. — Але ви, дівчата, можете проїхати верхи на Леві й на Тигрі.

Так і вирішили, й Озма, як тільки Лева відпрягли, зразу сіла на звіра й сказала, що вона готова.

— Держіться за гриву, — порадила Дороті. — Я сама колись їхала на ньому й трималась отак.

Озма вчепилась у гриву, Лев припав до стежки й пильно стежив очима за розмахами молота, поки вловив ту мить, коли він тільки починає підніматись.

І ось — іще ніхто й подумати не встиг, що він готовий, — Лев несподівано стрибнув прямо між ноги залізного велетня, і перше ніж молот ударив об землю, Лев і Озма були вже в безпеці по той бік.

Другим стрибнув Тигр. Дороті сіла на нього, й руками обхопила його смугасту шию, бо він не мав гриви, за яку можна вчепитись. Тигр теж плигнув прямо й несхибно, як стріла з лука, і Дороті ще не стямилась, як уже стояла в безпеці поруч Озми.

Далі кинувся Страхопуд на Кобилиці й проскочив на волосинку від страшного молота, що вже падав згори.

Тік-Так підійшов упритул до того місця, де молот ударяв об землю, і як тільки він піднявся для наступного^ удару, спокійно ступив уперед і встиг пройти. Його прикладом скористався Залізний Дроворуб і теж безпечно пройшов під велетенським молотом. Та коли настала черга двадцяти шести офіцерів і рядового, в них затрусились жижки, і вони не могли ступити й кроку.

— В бою ми напрочуд відважні, — сказав один з генералів, — і вороги жахаються нас. Але війна — одна річ, а це — інша. Коли ж ідеться про те, що тебе гепнуть по голові залізною довбнею й розплетуть на коржик, ми, звичайно, заперечуємо.

— А ви бігцем, — порадив Страхопуд.

— У нас так трусяться жижки, що ми не можемо бігти, — відповів один з капітанів. — Якщо ми спробуємо, то напевне всі будемо розтовчені на порох.

— Гаразд, гаразд, — зітхнув Лев-Боягуз. — Я бачу, друже Тигре, що нам доведеться знову зазнати великої небезпеки, рятуючи це хоробре військо.

Ходімо, зробимо що можемо.

Озма й Дороті вже злізли з їхніх спин, і Лев та Тигр стрибнули під жахливим молотом назад, а вернулись із двома генералами, що вчепилися їм за шиї. Цей зухвалий стрибок туди й назад вони повторювали ще дванадцять разів, поки всі генерали й офіцери були пронесені між велетневими ногами й безпечно приземлились на другому боці. За цей час звірі дуже стомились і хекали так, що з їхніх пащ звисали язики.

— А що ж буде з рядовим? — спитала Озма.

— Та лишіть його стерегти колісницю, — порадив Лев. — Я виморивсь і вже не проскочу під молотом.

Офіцери зразу запротестували: їм потрібен рядовий, бо інакше ніким буде командувати. Але ні Лев, ні Тигр не стрибнули по нього, й Страхопуд послав Кобилицю.

Чи то дерев’яна коняка була необережна, чи то вона не розрахувала як слід, коли молот падатиме, але страшна зброя гахнула її прямо по голові й гупнула нею об землю так, що рядовий підлетів високо в повітря й упав на одну з велетневих чавунних рук. Там він розпачливо учепився в неї й разом з рукою підносився й опадав за кожним ударом.

Страхопуд кинувся рятувати свою Кобилицю, і йому теж розтовкло молотом ліву ногу, перше ніж він устиг витягти в безпечне місце Кобилицю.

Роздивившись, вони побачили, що Кобилиця геть приголомшена ударом: хоча молот і не зміг розбити вузлуватого, сучкуватого оцупка, з якого було зроблено Кобилицину голову, та обоє вух відламались, і вона мусила лишатися глухою, поки їй не зроблять нові вуха. Ліве коліно теж тріснуло — довелося зв’язати його мотузком.

Біліна пролетіла під молотом, і тепер лишилось визволити тільки рядового, що гуцикав на велетневін руці високо в повітрі.

Страхопуд ліг плазом на землю й гукнув воякові, щоб той стрибав на нього: адже він м’який, бо напханий соломою. Рядовий справді вичекав, поки рука опуститься найнижче, і зумів стрибнути так, що приземлився прямо на Страхопуда. При цьому він не зламав собі жодної кістки, а Страхопуд запевнив, що навіть не відчув нічого.

На той час Залізний Дроворуб уже приробив Кобилиці нові вуха, і весь загін рушив далі, зоставивши велетня позаду далі трамбувати землю.

КОРОЛЬ НОМІВ

Що далі вони посувались до гори, яка стояла на кордоні Королівства Ев і загороджувала їм дорогу, то темніша й похмурніша робилась та дорога, бо високі шпилі обабіч неї затуляли її від сонця. Було там і дуже тихо, бо ліс лишився далеко позаду, кругом самі голі скелі, й не співали пташки, не цокотіли вивірки.

Озма й Дороті були трохи пригнічені цією тишею, всі інші теж були мовчазні й поважні, крім самої лише Кобилиці: та, везучи на собі