Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По
— А чому не сьогодні? — запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи до біса все скарабейське плем’я.
— Якби ж я тільки знав, що ви сьогодні завітаєте! — вигукнув Легранд. — Але ж ми давно не спілкувались, і як я міг передбачити, що ви завітаєте саме сьогодні! Дорогою додому я наскочив на лейтенанта Ґ. з форту і втнув неприпустиму дурницю: позичив скарабея йому, тож роздивитися його ви зможете тільки зранку. Переночуйте в мене, а по жука я пошлю Юпітера зранку, щойно зажевріє світанок. Це таке диво!
— Що? Світанок?
— Та який світанок! Жук! Він золотий — аж світиться, завбільшки з горіх, а на спинці має чорні плямки: дві круглі вгорі, а третю — довгастеньку — нижче. А кутикули…
— Не бути там ніякі кути, міста Вілл, весь час я вам торочити! — втрутився в цьому місці Юпітер. — Жук бути гладенький, і золотий, середина й зовні, крім хіба крильця. Я такий важкий жук у житті в руки не тримати.
— Мабуть, так і є, Юпітере, — погодився Легранд надто вже щиро, — але чи вартий він того, щоб курочки підгоріли?… А колір, — повернувся він до мене, — і справді є вагомим доказом на підтвердження Юпітерової теорії. Певен, такого яскравого металевого блиску жоден жук не має… але впевнитися в цьому ви зможете тільки завтра. А поки що я змалюю вам його форму…
З цими словами він присів за маленький столик, на якому знайшлися чорнило й перо, але не було паперу. Легранд пошукав у шухлядці, але паперу й там не виявилося.
— Байдуже, — мовив він по паузі, — ось у мене є…
З кишені жилета він дістав якийсь обривок, схожий на дуже брудний папірець на нотатки, і зробив грубу замальовку. Поки він малював, я сидів біля вогню, бо й досі не зігрівся. Закінчивши, Легранд не підводячись передав папірець мені. Та в цю мить із-за дверей почулося гучне гарчання, а тоді шкрябання кігтів. Юпітер відчинив, і Леграндів здоровезний ньюфаундленд, увірвавшись у кімнату, заскочив мені на плечі й заходився лащитися, адже я завжди приділяв йому чимало уваги. Коли ж його радість трохи вщухла, я нарешті поглянув на папірець — і, щиро кажучи, здивувався.
— Що ж, — мовив я, добре роздивившись малюнок. — Скарабей і справді дивний, мушу визнати; ніколи ще такого не бачив… Та це, мені здається, понад усе нагадує череп із кістками — Адамову голову!
— Адамову голову, — відлунням повторив Легранд. — Так, на папері схожість і справді є. Дві верхні плямки нагадують очні ями, так? А довгаста внизу — рот. Та й форми жук овальної…
— Так і є, — мовив я, — але ж, Легранде, ви не художник. Дочекаємося, коли можна буде поглянути на жука вживу, й тоді вже я робитиму висновки про його будову.
— Ну, не знаю, — відгукнувся Легранд дещо ображено, — малюю я непогано, принаймні мав би, адже в мене були гарні вчителі, і я зовсім не бовдур.
— Друже, ви, певно, жартуєте, — сказав я. — Череп у вас вийшов дуже схожий, я б навіть сказав, неперевершений, хай і не бездоганний із точки зору фізіології… Тож ваш скарабей, без сумніву, найдивніший скарабей у світі, якщо схожий на череп. До речі, такі жуки завжди породжують забобони. Скажімо. Ви дасте йому назву Scarabaeus caput hominis абощо… таких назв у природознавстві чимало. А де ж його вусики?
— Вусики! — вигукнув Легранд, якого наша розмова не на жарт розпалила. — Та ось же вони! Я змалював їх дуже точно — гадаю, цього досить, щоб скласти про них думку.
— Що ж, — мовив я, — мабуть… просто я їх не бачу…
І я, нічого більше не кажучи, повернув йому папірець, щоб не виводити його з рівноваги; проте наступні події вельми здивували мене: я не розумів, чому в нього так зіпсувався настрій, адже на малюнку справді не було видно ніяких вусиків, та й загалом жук таки нагадував череп із кістками.
Легранд роздратовано вихопив у мене малюнок і збирався вже його зім’яти та жбурнути в полум’я, але, кинувши на нього оком, раптом передумав. Вмить його обличчя розчервонілося — і тут-таки зблідло. Кілька хвилин він непорушно роздивлявся малюнок. За деякий час Легранд підвівся, підхопив зі столу свічку й, перетнувши кімнату, усівся в найдальшому куті на моряцькій скрині. Там він знову заходився схвильовано вивчати малюнок, повертаючи і так і сяк. Він так нічого й не сказав, і така його поведінка приголомшила мене, проте я вважав за краще мовчати, щоб своїм зауваженням іще більше не зіпсувати господарю настрій. Нарешті він дістав із кишені пальта портмоне, сховав туди папірець, а портмоне замкнув у шухлядці письмового столу. Хвилювання минулося, але й від колишнього завзяття не лишилося сліду. Однак зараз Легранд був радше не сердитий, а замислений. І що далі, то більше він впадав у задуму, з якої його не могли вивести жодні мої розмови. Спершу я хотів залишитися в нього на ніч, та оскільки господар був у такому дивному гуморі, вирішив за краще повернутися додому. Він не затримував мене, та на порозі потиснув мені руку гарячіше, ніж зазвичай.
З того випадку минув майже місяць (за цей час із Леграндом я не бачився), аж тут до мене в Чарльстон завітав Юпітер. У житті я не бачив доброго старого негра таким нещасним, тож перелякався, що з моїм приятелем лихо.
— Юпітере, — вигукнув я, — що сталося? Як поживає твій господар?
— Правду казати, не дуже добре поживати міста Вілл.
— Не дуже добре! Як прикро це чути! На що він скаржиться?
— Та ні, він нічого не скаржиться, але він факт хворий.
