Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По

стовбуру. Здається, немолодого слугу це питання заскочило зненацька, тож відповів він не одразу. Та нарешті від підійшов до величезного стовбура й повільно його обійшов навколо, уважно роздивляючись зусібіч. Закінчивши ці пильні оглядини, він мовив:

— Так, міста Вілл, Юпітер лазити всі дерева, які тільки бачити.

— То лізь чимшвидше, бо скоро стемніє, і ми не зможемо роздивитися навколо.

— Яка висота лізти, міста Вілл?

— Ти спершу видряпайся по стовбуру до першої гілки, а потім я тебе скерую, в який бік треба роздивитися… Стривай! Візьми з собою жука.

— Комах, міста Вілл? Золотий комах? — вигукнув негр, перелякано відступаючи. — Чому комах треба брати нагору, на дерево? Нізащо!

— Юпітере, якщо ти, такий дужий великий негр, боїшся торкнутися рукою маленького невинного жучка, то можеш взяти його за мотузку… Та якщо ти й так не згодишся його взяти, то у мене не лишиться іншого виходу, як розтрощити тобі голову оцією лопатою!

— Що таке, міста Вілл? — вигукнув Юпітер, без сумніву, присоромлений і готовий скоритися. — Тіко б ви сварити старий негр! А я жартувати! Мені боятися комах? Я плювати на комах!

З цими словами він обережно взяв мотузку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе (наскільки це було можливо за таких обставин), приготувався лізти на дерево.

У молодого тюльпанового дерева, Liriodendron tulipiferum, одного з найвеличніших представників лісової флори Америки, стовбур доволі гладенький, причому перші гілки починаються дуже високо від землі; та коли дерево досягає зрілості, кора тріскається, стає нерівною, і на стовбурі прокльовується чимало коротких гілочок. Отож у нашому випадку складнощі з тим, як видряпатися на дерево, були радше надумані, ніж справжні. Якнайміцніше обхопивши величезний циліндр руками й ногами, долонями чіпляючись за одні виступи, а босими ногами впираючись в інші, Юпітер, двічі мало не гримнувшись додолу, за деякий час дістався першої товстої гілки і, схоже, вирішив, що його завдання практично виконане. І хоча наш акробат зараз опинився щонайменше на двадцять метрів над землею, ризик уже був позаду.

— Куди тепер, міста Вілл? — запитав Юпітер.

— Бачиш найтовщу гілку? Лізь нагору з цього боку, — скомандував Легранд.

Негр без роздумів так і вчинив — і, здається, без особливих труднощів. Він дряпався вище й вище, аж поки його приземкувата постать геть зникла поміж густого гілля. Голос його згори звучав далеким відлунням.

— Ще вище, міста Вілл? — гукнув він.

— А де ти вже? — запитав Легранд.

— Дуже, дуже високо, — відгукнувся негр, — бачу небо на верх дерево.

— На небо не задивляйся, а слухайся мене. Поглянь униз уздовж стовбура й порахуй гілки з твого боку. Скільки гілок ти вже проминув?

— Один, два, три, чотири, п’ять… Я минути п’ять гілки, міста Вілл, на цей бік.

— То лізь іще на одну гілку вище.

За кілька хвилин знову почувся голос, який сповістив, що Юпітер на сьомій гілці.

— А тепер, Юпітере, — гукнув неймовірно збуджений Легранд, — лізь по цій гілці вбік, скільки зможеш. Якщо дорогою побачиш щось дивне, скажеш.

Коли раніше я міг тільки припускати, що мій бідолашний друг несповна розуму, то тепер мої підозри остаточно підтвердилися. У мене не було іншого вибору: довелося визнати, що він збожеволів, і я розхвилювався, як же мені доправити його додому. Поки я міркував, як це найкраще облаштувати, згори долинув голос Юпітера:

— Ця гілка страшно лізти дуже далеко, бо це мертва гілка майже всюди.

— Юпітере, повтори: ти кажеш, що це мертва гілка? — крикнув Легранд, і я зауважив, що голос у нього тремтить.

— Так, міста, мертва як камінь, давно загнутися, відлетіли з цього отут світу.

— І що мені, в ім’я всього святого, тепер діяти? — вигукнув Легранд страшенно розчаровано.

— Діяти? — не витримав я, радий, що у мене з’явилася можливість втулити бодай слово. — Повертатися додому й лягати в ліжко! Ходімо, мій любий друже. Вже пізно, та й ви, як пам’ятаєте, дали мені обіцянку.

— Юпітере, — натомість загукав Легранд, навіть не звернувши на мене уваги, — ти мене чуєш?

— Так, міста Вілл, чую ясно як дзвін.

— Ну то добре помацай гілку, чи вона не надто струхла.

— Струхла, міста Вілл, я точно казати, — за кілька секунд відгукнувся негр, — та не так дуже струхла, як пень. Можу сам трошки ще лізти на ця гілка, ваша правда.

— Сам? Що це ти маєш на увазі?

— Як що? Комах. Це дуже важкий комах. Я його кинути на землю, і гілка не зламатися від ваги один негр.

— Ах ти клятий мерзотнику! — гримнув Легранд, полегшено зітхнувши. — Ти скільки збираєшся мені голову морочити цими дурницями? Якщо кинеш жука, я тобі шию скручу. Юпітере, чуєш мене?

— Так, міста Вілл, не треба галасувати на бідний негр такими слова.

— Тоді слухай мене! Якщо просунешся по гілці, скільки зможеш, і не впустиш жука, то я тобі, коли злізеш на землю, дам срібний долар.

— Я лізти, міста Вілл, уже лізти, — миттєво відгукнувся негр, — майже самий кінець.

— Самий кінець?! — мало не заверещав Легранд. — Хочеш сказати, що ти доліз майже до самого кінця гілки?

— Скоро бути кінець, міста… О-о-о! Боже правий! Що це тут на дереві?

— Ну, — загукав Легранд, неймовірно задоволений, — що це там?

— Ой нічо, тільки череп. Хтось лишити вгорі на дереві ціла голова, і ворони клювати геть усе м’ясо.

— Череп, кажеш? Дуже добре. А як він прикріплений до гілки? На чому він тримається?

— Ой ні, міста Вілл, треба дивитися. Я точно вам казати, все це дуже дивно: у череп