Українська література » Дитячі книги » Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По

Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По

Читаємо онлайн Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По
схожий на інші, — сказала дружина, коли я підійшов. — Чудовий день для життя або для смерті. Гарний день для синів землі й життя, а ще кращий для доньок неба і смерті!

Я поцілував її в чоло, й вона сказала:

— Я помираю, але буду жити!

— Морелло!

— Кажу тобі знову, я помираю. Та живе у мені свідчення тої прихильності — яка вона була коротка! — котру ти колись почував до мене, Морелли! Коли відлетить мій дух, дитя житиме — твоє дитя і моє, дитя Морелли! Але дні твої стануть днями печалі, бо печаль найдовша з почуттів, як той кипарис поміж дерев. Закінчились години твого щастя, радість не дається двічі у житті, як не квітнуть двічі на рік пестумські троянди! Не будеш ти більше гратися з часом, але не помічатимеш мирту і виноградної лози, ходитимеш у савані по землі, як ходять мусульмани у Мецці!

— Морелло, — закричав я, — звідки ти це знаєш?

Та вона заховала обличчя в подушку; тіло її здригнулося, й вона померла, й не чув я ніколи більше її голосу.

Але дитина, котру, помираючи, народила вона, таки вижила. Зростала та дитина тілом і розумом, невимовно нагадуючи жінку, що залишила цей світ. Любив я її так палко, як нікого раніше не любив.

Та незабаром затьмарилось небо чистої любові, й пітьма, і жах, і горе зібралися на ньому чорними хмарами. Я казав, що дитина зростала тілом і розумом. Зростання тіла було дивне, але страшне, страшними були тривожні думки, що снувалися у моїй голові, коли я спостерігав за її розумовим розвитком. Хіба могло бути інакше, коли я щодня відкривав у дитині силу і здібності дорослої жінки? Коли з дитячих вуст злітали слова досвіду? Коли я щогодини помічав, як мудрість і пристрасті зрілості сяють у її великих і розумних очах? Коли стало це зрозумілим для мене, коли я не міг більше приховувати це від своєї душі, чи варто дивуватися з моторошних і хвилюючих підозр, які зміями заповзали в душу, чи варто дивуватися з того, що думки повернулися до божевільних розповідей і неймовірних теорій покійної Морелли? Я вихопив із суєтності світу створіння, котре доля присудила мені обожнювати, і в суворому усамітненні свого дому пильно спостерігав із болісним неспокоєм за всім, що стосувалося моєї любові.

Минали роки, я день у день пильно вдивлявся у доччине святе, спокійне і виразне обличчя, міркував над її дозріваючим тілом, і кожного нового дня я відкривав дедалі більшу схожість дитини до матері. Щогодини ставали ті риси повнішими, і виразнішими, і більш всеосяжними й моторошними. Адже усмішка її була усмішкою матері, котрої я не міг терпіти; я тремтів через їхню ідеальну схожість; очі її були наче очі Морелли, в котрі я не міг дивитися, але вони часто зазирали в глибини душі моєї пронизливим поглядом Морелли. В обрисах високого чола, у кучерях шовкового волосся, у блідих пальцях, що ховали себе у тому волоссі, у печальній мелодійності голосу, а найбільше у словах і виразах небіжчиці, які чув я від живої і коханої дитини, крилися мої сумніви і тяжкі непевні здогади, що межували із жахом.

Так минуло десять років її життя, досі донька моя ходила по землі безіменною. «Дитя моє», «любове моя» — ось звичні звертання, підказані батьківською прив’язаністю; суворе самітництво захищало її від інших знайомств. Ім’я Морелли померло разом із дружиною. Я ніколи не розповідав доньці про матір — не міг про неї говорити. Аж нарешті у моїй збудженій голові з’явилися думки по обряд хрещення. Стоячи біля купелі, я завагався щодо імені. Скільки мудрих і прекрасних, старовинних і сучасних імен спало мені на думку! Що ж підштовхнуло мене потурбувати пам’ять покійниці? Який демон змусив мене видихнути звук, що лише на згадку про нього тривожно здригалося моє серце? Який диявол озвався з темних глибин мого «я», коли в нічній тиші я прошепотів святому чоловікові те слово — Морелла? Хто зсудомив риси моєї дитини, надав їм кольору смерті, коли, здригнувшись, вона звела застиглий погляд угору і, падаючи горізнач на чорний мармур родинного склепу, відповіла: «Я тут!»

Почув я ті чіткі спокійні слова, і неначе розтоплене оливо залляло мій мозок. Можуть минути роки, але спогади ніколи не минуть. Не лічив я днів, не бачив нічого навколо себе, і впали зірки долі моєї з неба, і стала вона темним падолом для мене, і люди пролітали повз мене, мов тіні, і бачив я серед них одну лиш — Мореллу! Вітри небес доносили тільки один звук до вух моїх, і вічно шепотіло неспокійне море — Морелла! Але вона померла; власними руками я поніс її до могили і довго та гірко сміявся, не знайшовши у склепі, куди поклав другу Мореллу, жодного сліду першої.

Береніка

Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas.

Ebn Zaiat[9]

Стражданням нема ліку. Багатолика печаль цього світу. Веселкою оперізує вона широкий небокрай, відтінки її не поступаються кольорам веселки — такі ж далекі вони й так само непомітно переходять один в одного. Веселкою оперізує вона широкий небокрай! Як вийшло, що я вивів потворне із прекрасного? Із символу миру витворив образ печалі? Але як у моралі зло є наслідком добра, так і печаль народжується з радості. Або спогади про колишнє блаженство стають стражданням дня сьогоднішнього, або причини мук теперішніх криються у нестримних радощах, що могли мати місце в минулому.

Під час хрещення названо мене Егеєм, родину свою називати я не стану. Але немає на наших землях таких віковічних веж, як похмурі шпилі мого родинного маєтку. Рід наш називали родиною містиків, візіонерів;

Відгуки про книгу Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: