Інший дім - Оксана Лущевська

Знаєте, мені здалося, що в школі всі довідалися про те, що зі мною трапилося. Не питайте — не скажу. Бо навіть якщо вони довідалися, то однак мовчали. Всі поважають мого брата.

Та до теми... Дяки Mili-lili, що ти розказала мені, як перша наважилася підійти до свого теперішнього хлопця. Я думаю, що ти дуже смілива. Не знаю, чи я на таке здатна. Взяти — і підійти. Запросити на побачення. Не знаю. Це якось дуже сміливо. Хоча, може, я би й хотіла... Утім, коли я його побачу?

Tina_12, ти кажеш, що варто залишатися собою, коли йдеться про хлопців і не тільки. Я теж так думаю. Та тут є одна проблема — я буваю різною. Інколи я боягузка, інколи — смілива. Інколи не можу зібратися з думками, все забуваю, а часом — рішуча. Інколи зі страху осоромитися я кажу неправду. А часом буваю дуже прямолінійною. Мабуть, мені треба визначитися зі своїми рисами характеру. І сприймати їх за належне. Як гадаєш? Та як же залишатися собою в такій ситуації? Оце ще задачка.

Тепер навіть не знаю... Але, що гадати? Я того хлопця ще довго не побачу. Якщо побачу взагалі, власне. Що, як він кудись переїде, доки я повернуся? Що, як він зовсім не живе в нашому районі? Що, як просто у когось гостював?

А що ви збираєтесь робити на канікулах? Пишіть.

Ка-ні-ку-ли!!!

Артем

Ми з батьком зібралися проводжати Полю.

Вона спакувала речі ще звечора, і тепер її червона, туго набита валіза, велика, як тумбочка, ледь поміщалася між диваном і журнальним столиком.

Ми чекали на таксі. Ось-ось мали виходити. Ми були готові, навіть взулися, щоб не гаяти часу. Тато помітно переживав за Полю. Від напруги він, як зав­жди, увімкнув телевізор.

— Хай поговорить. Може, про якісь корки повідомлять, чи про погоду, — виправдовувався він.

Батько хвилювався. Я пізнавав у його хаотичних рухах свої. Чим ми відрізняємося? Нічим... Іноді мені дуже хочеться не бути схожим на нього. Та часом я розумію, що це неможливо, хоч і намагаюся позбутися його звичок, його рис у собі. Принаймні я точно не смикаю футболки, теніски, светри...

Тато все перемикав і перемикав канали: «Новий канал», «М1», «Інтер», «MTV», «Київ» ... Він зупинився на «Києві» — ведучий розповідав про новини міста. На екрані з’явилися дві постаті.

— Це вони...

Я помітив, як Поля напружилася.

— Це вони... — пробурмотіла сестра. — ТІ! ТІ! — крикнула. — Ті двоє! Вони! — Поля підбігла до телевізора. — Це вони! Арчику! Тату! Вони!

— Вони? — тато додав гучності. — Ті?

— Ті, що перестріли мене, — вже тихіше пояснила Поля. — Через них, — вона торкнулася вуха, — я загубила сережку...

І батько, і я уважно дивилися в телик. На екрані миготіли кадри: у відділку міліції сиділи два хлопці, один одягнений у спортивний костюм, інший — у джинси та светр із капюшоном. Якісь уривки фраз. Кілька міліціонерів. Папери. Знову ті двоє.

Ведучий розповідав, що хлопців було заарештовано вчора на Троєщині. Назвав саме той район, де ми провалили «славетний» матч. Також пояснив, що ці двоє неповнолітніх грабували громадян, особливо дітей. За його словами, міліція тепер проводить розслідування, і їм доведеться відбути покарання. Утім, усі ці питання мали вирішуватися з їхніми сім’ями, якщо такі є. Більше про хлопців нічого не сказали.

Тато поглянув на мене. Потім підніс руку й поплескав мене по плечі.

— Добре, що ти в це не встряв, сину, — він ще раз плеснув мене з іншого боку.

Потім підійшов до Полі й поцілував її в чоло.

— Закон бумеранга? — промовила Поля.

— Атож, — тато визирнув у вікно. Зателенькав його телефон. — Таксі тут!.. Закон бумеранга, закон бумеранга, — тихцем повторював собі під ніс тато.

Поля розгублено поглянула на мене.

— Мені жаль, Арчику... Жаль, що ти не їдеш.

— Я їду до аеропорту. Чого ж? — я спробував пожартувати.

— Та припини... Не летиш зі мною, — Поля вдягнула наплічник.

— Іншим разом.

— Я хотіла, щоб ми вдвох... Я без тебе не хотіла. Без тебе не хотіла. Ні! — скрикнула вона.

— Ну, ну, ну... Все добре, Полю, чесне слово. Все чудово, Полечко.

— Не бреши, — буркнула сестра й вийшла за двері.

За кілька хвилин ми всі їхали до аеропорту. Тато сів спереду біля таксиста. Ми з Полею ззаду. Ми не розмовляли. Кожен дивився у вікно. Поля мала сумний вигляд. Хоча я знаю, що вона дуже хотіла полетіти до мами, але вся ця ситуація напередодні ніяк не тішила її. Вона почувалася винуватою переді мною. А я — перед нею.

Таксист нам трапився балакучий. Відразу став розповідати про свою дочку, яка не хоче ні допомагати, ні вчитися.

— Ваші теж такі? — кивав, чекаючи, що тато підтвердить його побоювання.

— Ні.

— Що, вчаться добре?

— Нормально. Вчаться.

— Де?

— У школі.

— Та розумію, а в якій, може, я свою туди?..

Я перестав дослухатися. Краєм ока слідкував за тим, як уважно Поля розглядає вулички й будинки. Мені спало на думку, що ми досі їхали Троєщиною — незнайомою мені Троєщиною.

Ось на тому перехресті я ніколи не був. І сюди не доїжджав. Уявлення не маю, що далі за тим кіоском... Що за магазин? Чи там далі житловий масив? Куди веде ця дорога?

Як же мало я знаю про своє місто, про свій район...

Поля, ймовірно, привезе багато вражень про Піттсбург. Як мама, коли вперше потрапила до нього. Але запитай її про Київ... Що там Київ? Про Троєщину запитай — що вона скаже? Мама завжди тільки й ходила, що на роботу та додому. Інколи ми ходили по крамницях, інколи на базар. Та загалом ті самі стежки.

І тут мені спало на думку: доки Поля повернеться, я обійду всю Троєщину (може, навіть Аліна буде не проти скласти мені компанію). І я здивую сестру розповіддю про наш район. Мабуть, це не буде так екзотично у порівняні з тим, що побачить Поля, але я впевнений, що моя ідея їй сподобається. Хіба ж то не вона нарікала: мовляв, піди в обхідну чи поїдь іншою дорогою, і Троєщина для неї — наче інша країна.

Я знову хитро зиркнув на Полю. Той самий сумний погляд...