Інший дім - Оксана Лущевська

— Які ви дотепні, — засміялася мама. — Бач, Ед, які вони, — кивнула. — Неперевершене почуття гумору в наших дітей!

— Твоє, Анно, — відповів Ед, тримаючи мамину руку.

— Як вам Макс? Максим, будуть називати Максом.

— Тільки не Макс, — різко випалила Поля. — Не Макс!

— Ні? — мамині очі округлилися. — Тобі не подобається ім’я Макс, пташко?

— Ні. Тобто, подобається, але... — швидко-швидко говорила Поля, і мене дедалі більше дивувала, — я не хотіла б, щоб.. Тобто...

— Еде, — перебила її мама, — Полі не подобається ім’я Макс.

— Окей, — він взяв олівця і викреслив «Максима» зі списку.

— Вже простіше, — сказала мама. — Залишилося три: Антон, Іван чи Євген.

— Ентон, Айвон, Юджин, — вискалився я в посмішці. — Бандерас, Ейвон і Джин, — докинув навмисне. Ще й тому, що на екрані був Ед.

— Артем жартує, мам, — здається, що Полі стало незручно за нас.

— Я знаю, знаю, — закивала мама. — Але ви подумайте, будь ласка. Подумайте, як би ви назвали ­братика, га? Подумаєте, пташки, га? — мама поклала папірець назад до шухляди.

— Ха? — Ед і собі кивнув.

— Добре, так, добре, — ми з Полею нагадували слух­няних дітей у дитсадку.

— Ну гаразд, — полегшено видихнула мама. — Ед хоче вам сказати «до побачення», — обличчя Еда знову розтягнулося в усмішці й зайняло весь монітор.

— До-по-ба-че-ння, — він швидко махнув величезною червоною п’ятірнею й зник із нашого поля зору.

— Пташки, ви знаєте, тут так інколи цікаво, так цікаво. Інколи навіть дуже смішно, — мама добирала слова. Вона вочевидь підбирала правильні конструкції. — Ось, наприклад, уявіть, я на днях дізналася, як записатися до групи вагітних мам. Ви будете сміятися, — вона розвела руками. — Вам правда будесмішно...

Мені було не смішно. Я бачив Полине обличчя й розумів, що їй теж сміятися не хотілося.

— Так-от, пташки, уявіть: мам так, скажімо, двадцять, біжать по парку з візочками попереду. Потім раз-два — тренер їх підганяє — і вони вже роблять вправу за вправою. Всі у формі. Навіть ті, у кого трійко дітей, — вона показала три пальці, наче ми були малі й не розуміли. — Як оце в мене. Пташки мої, пташки! Трійко! У нас буде ще одна пташка, — мамин погляд на хвилинку став дуже звичним і спокійним. — Я на вас чекаю. Ед теж. Ми вже готуємо дім. У вас буде по цілій кімнаті. Через день за візами, га?

— Так, — відповіла Поля. — Через день.

Я бачив, як їй на очі наверталися сльози. Вона ­дивилася в стелю. Вона завжди так робить, щоб не плакати. Мені самому здавило в горлі.

Я вкотре відчув, як бігав мій кадик. Це було бридко. Я не завжди помічав це за собою. Коли помічав — соромився. Але в такі хвилини — хвилини напруги — я відчував, що він, як м’яч при ударі, стрибав угору-униз.

— А ви все ще без камери, — нарешті помітила ма­ма. — Переказати вам гроші на нову?

— Ні, ми просто не мали часу, — відповів я. — Зав­тра після школи купимо.

— Так, обов’язково, Артеме, купи, — мама скривила губи. — Хочу вас бачити. Скучила страшенно, страшенно, страшенно, — вона стисла кулаки. На лівій руці її підмізинного пальця виднілася обручка з невеличким камінцем. Раніше вона носила обручку на правій руці.

— До завтра, пташки! Цілую вас, — сказала мама, а я краєм ока помітив, як увійшов до кімнати Ед. Його ноги видавалися двома стовбурами. — Прошу, подумайте про ім’я для братика. Добре, пташки? Знаю, знаю — повторюю. Але мені це важливо, чуєте, пташки?

— Подумаємо, подумаємо, — просто по вже ледь помітному синцю, бо він помалу сходив, у Полі котилася сльоза.

— Подумаємо, мам, — повторив я за сестрою й відвернувся.

— Чудово, пташки! Цьоми!

За хвилину вона вимкнулася.

Поля насунула капюшона й оперлася головою на лікті. Вона відвернулася від мене. Заховала обличчя.

— Ти плачеш, Полю?

— Ні.

— Будемо про це розмовляти?

— Не зараз, — вона ще більше пірнула в капюшон, аж до носа. Їй треба було лишитися самій. Мені така її поведінка була неновою.

Я вийшов до батька. Сів біля телевізора. Він дивився якесь інтелектуальне шоу й час до часу називав правильні відповіді за гравців.

— Тьом, де Галапагоські острови? — опустив окуляри батько, роблячи вигляд, що він не знає відповіді. — «А» — в Атлантичному океані, «Б» — в Мексиканській затоці, «В» — в Тихому океані. Це, наче просте запитання.

— «В».

— Правильно!

— Наступне. Слухай наступне. Давай, хто перший, — після вечері батько був у доброму гуморі.

Я намагався йому підіграти. З усіх сил старався. Але в голові вертілися новини про меншого брата: Ентоні? Айвона? Юджина? Чи Макса?

Поля

20 і вже майже 21 Трав, 2011

Мій брат?

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Привіт усім! Минулого разу я вам писала про брата. Стільки коментів отримала від вас! Мені сподобалася історія Dilemy_3D про ­брата-мультиплікатора. Я би теж хотіла вміти малювати мультики. Запитання до Dilemy_3D : чи твій брат озвучує їх?

Також мені сподобалася історія Mili-lili про брата-поета. Справді, брат-поет — звучить! Запитання до Mili-lili: а він присвячує вірші тільки своїй дівчині чи тобі також?

Дехто з вас, друзі, запитує, хто мій брат, і натякає, що навіть знає його.

Я не буду казати, хто мій брат, добре? Я не хочу розголошувати його ім’я. Може, колись. Якщо все вдасться, то я поставлю сюди фото з нашої з братом майбутньої подорожі. Ок?

Наразі в мене є інші питання, які я хочу з вами обговорити.

Як назвати меншого брата? Або точніше так: чи назвали б ви, дівчата, свого меншого брата ім’ям хлопця, який вам... не те що подобається, а який вам порятував життя? Ні, звичайно, він не принц на білому коні, що прибув із далекого казкового краю. Авжеж ні. Він простий хлопець. Хоча я його досі погано знаю. Але мені так здалося тоді, при зустрічі. Я думаю, що він дуже простий. В хорошому значенні. Та це не до теми... То ж скажіть, чи назвали б ви ім’ям того, хто вам подобається, брата, який народиться в іншому домі, може, навіть в іншій країні? Чекаю.

Артем

Коли я зайшов до кімнати, Поля згорнула електрону сторінку. Поглянула на мене краєм ока й закрила свій блог.

— Що там по