Інший дім - Оксана Лущевська

— Мабуть, так, якби він мені був справді доро­гим, — кивнула Аліна. — Я ж підійшла до Артемасама.

— Ти сама?

— Я. Так.

— Але ж ти... ти он яка, — прошепотіла я. Алінині щоки були нарум’янені, очі підмальовані. — Ти така... А я? Ні, я ні...

— Поль, якщо ти йому подобаєшся, то це не має значення. Правда. Хочеш про це поговорити? — вона усміхнулася мені на диво приязно. І я відразу якось розслабилася.

— Не знаю. Мабуть, — нарешті вирішила я. Мене дивувало, що я говорю з пасією мого брата. Ще вчора я не могла про неї й чути... Але я відчувала, що ця розмова була на часі. Й Аліна теж.

Я переповіла Аліні все про Макса. Вислухавши, вона подивилася на мої кросівки, потім на свої:

— Ти перебільшуєш, Полю, — сказала вона. — Ні взуття, ні одяг, ні синець не мали значення. Значення мало лише те, що ти його надибала випадково посеред натовпу. І поміть, ця випадковість сталася вже вдруге. Може, це щось та й важить?

— Я знаю, знаю, — мені захотілося повернути час назад.

«Максе...» — знов прошелестіло в голові.

Я подивилася в Алінині очі і на мить мені здалося, що ми з нею цілком могли б стати подругами. А чому б, власне, й ні?

Артем

У моїй кімнаті сиділи Федот і Жека. Їхній прихід був несподіваний. Коли ми з татом повернулися, вони вже чекали в під’їзді.

Ми зашилися в кімнату й говорили про своє. Федот і Жека були дуже злі на мене, їх дивувало, чому я не покликав їх на допомогу. Я їм сказав, що все вийшло на краще, бо пов’язали б ще й їх. З пацанами легко було порозумітися. І мені ставало ліпше від того, що Федот уже не тримав на мене образи через Аліну. Може, йому сподобалась якась інша дівчина, з надією подумав я... Здається, ми знову могли нормально розмовляти.

У двері подзвонили — це мала бути Поля. Я відчинив замок і буквально остовпів. На порозі поряд із сестрою стояла Аліна.

Поля привела її до нас додому!

— Що ти зробила? — зашепотів я, відвівши Полю вбік, доки Аліна роззувалася.

— Вона сама, я її не тягнула. Чесне слово, сама.

Я засмикався: у кімнаті був Федот, з яким ми щой­но помирилися. І, крім того, я ще ніколи не запрошував до себе дівчину, яка мені дуже подобалася. Та й батько був удома... Почувши дівчачі голоси, він теж визирнув зі своєї кімнати. І тоді я помітив, що тато немов посвітлішав, немов прокинувся зі сну: його очі були живі й веселі. І він... він що?.. Підстриг бороду?!

Пацани й собі повисовували голови з-за дверей. Цієї миті всі дружно дивилися на Аліну. У мене всередині все завмерло. І нараз тишу прорізав голос Федота.

— О, ти, — кивнув він. — Привіти!

— Сорі, ми вам нічого не перебили? — запитала Аліна, дивлячись то на хлопців, то на мене, то на батька. — Добрий день, — тихо додала вона.

— Добрий... Смієшся: «перебили»? — сказав тато. — Чоловіча компанія. Кожен зайнятий своїми справами.

— То можна?

— Можна, можна, — Поля потягнула її за руку. — Заходь, ну.

— Ні, краще не заходь, — кинув тато.

Аліна здивовано зупинилася на півкроці. Ми з Полею збентежено переглянулися.

— Вас так багато! Давайте, — він погляну на годинник, — кудись чкурнемо на вечерю чи пізній обід, як хочете, так те й назвіть, — він ще раз глянув на годинник. — За п’ять хвилин, га?

Ми знову всі переглянулися.

— Я не проти, — сказав Федот.

— І я, — Жека підтримав ідею.

— Ви, дівчата? — підморгнув до Полі з Аліною тато. Я вирячився на нього дикими очима.

— І ми, га, Поль? — Аліна взяла з гачка курточку, яку щойно туди повісила.

— Тьомо, з тобою все гаразд? — зиркнув на мене тато.

— Ееее... так, — пробурмотів я. Здавалося, тато пов­ністю взяв ініціативу у свої руки. Цього я ніяк не ­чекав! Ну, наш батько інколи може здивувати.

Він викликав таксі. Ми гучною компанією поїхали на Петрівку, де знайшли невеличкий ресторан.

— Чим ти заплатиш? — прошепотів я батькові, бо знав, що його заробітки зводилися до «копійок».

— Я все маю, — сказав він твердо. Вперше за багато часу в його голосі прозвучало вдоволення собою. — В газету дали гарну рекламу.

Всі торохтіли про своє. Поля з Аліною перешіптувалися. Хлопці говорили про баскетбол, про подальші ігри. Батько підтримував їхню розмову, а краєм ока поглядав на офіціантку, яка обслуговувала наш столик. Він трохи по-дурному усміхався їй і ніяковів. Було очевидно, що він не проти позагравати з цією невисокою й стрункою жінкою.

Усі весело гомоніли, а я скиснув. Мені раптом сильно, як ніколи раніше, захотілося, щоб мама повернулася. Навіть подумалося, що завтра, щойно я отримаю візу до США, виголошу мамі, що ми їдемо не до неї, а по неї. Що ми не їдемо в її інший дім, а хочемо її забрати в наш.

В наш дім, не в Едів!

«Отак, отак і скажу!» — повторював я подумки.

Поля

21 Трав, 2011

Любов?

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Привіт усім! Так багато коментарів від вас. Дяки, що поділилися своїми міркуваннями! Окреме спасибі lesi12 за історію про «нового» братика. Дивно, але мені так само тяжко, як тобі, lesi12, змиритися з думкою, що моя мама (наша з братом мама) вирішила завести іншу сім’ю. Як і ти, я теж страшенно переживаю. Ти вважаєш, що все налагодиться, кажеш, що твій «новий» братик — чудовий, і ти його любиш. Добре, що ти віриш, що я теж полюблю свого, щойно побачу... Гм. Якщо дуже-дуже чесно, я не знаю.

Добре... Давай я теж у це повірю. Хоча б удам, що вірю.

Я досі не знаю, чи варто називати його ім’ям того, хто мені дуже сильно подобається.

Ти, vika_r, кажеш, що ти з радістю б назвала. Кажеш, що твого хлопця звати так само, як твого брата й навіть діда, бо у вашій сім’ї імена передаються від батька до сина... Над цим я теж подумаю. Дяки.

От, дівчата, у мене знову є запитання до вас... Чи підійшла б котрась із вас до хлопця першою? Чи насмілилася б?

Я його сьогодні бачила.

І дуже злякалась. Мені так тарабанило в голові —