Твоя Марія... і Кіб - Аліна Миколаївна Болото

—  Ім’я?! Посада?!

— Аванто Сид. Перший пілот.

— Як звати капітана? Його місцезнаходження?

— Рамон Боїв. Десь тут. Медитує.

— Медитує? — Конов на мить затнувся. — Що відбувається на кораблі?

— На кораблі? — обличчя пілота виражало щирий подив. — Нічого не відбувається. Летимо на Нготені. Я вільний від вахти. Маю право на відпочинок!

— Допоможи мені знайти капітана!

Пілот знизав плечима, огледівся і зробив знак Конову, щоб простував за ним у зарості. Вузенькою стежиною вони пройшли між різнопланетними рослинами й зупинилися біля величезного всипаного червоними трояндами куща. Троянди, вірніше те, що нагадувало троянди, були завбільшки як людська голова й вражали надзвичайно розкішною барвою. Біля підніжжя куща в позі Будди, що відпочиває, розташувався сивочолий товстун, який з одягу мав на собі лише якусь подобу пов’язки на стегнах. Очі товстуна були заплющені, на обличчі застиг вираз умиротворення.

— Капітане!

Товстун поморщився, не розтуляючи повік, але Конов не дав йому повернутися в нірвану. Він опустив один випромінювач у кобуру, а вільною рукою вліпив Боїву ляпаса. Товстун перекинувся на бік, гнівно хрокнув і розплющив очі.

— Я прибув на ваш аварійний виклик! — сухо сказав Конов. — Що у вас відбувається?

— У нас?! Все в нас, як звичайно! Ми не викликали аварійну! — товстун здивовано озирнувся. — У чому річ, Аванто?!

— Та звідки маю знати? — пілот здавався ледь збентеженим. — Коли я змінювався, все було гаразд!

Конов лише на мить відвів погляд, а коли знову глянув на товстуна, побачив бронзового Будду. Великого Будду. У людський зріст. Цей Будда лагідно дивився на Олександра й щось запитував, але Конов не розчув. Будда повторив свої слова, але знову Олександр не зрозумів їх. Тоді Будда жестами вказав на шолом, і Конов його скинув.

— За чим ти журишся, людино?! — запитав Будда.

— Та немає в мене горя! — вигукнув Конов.

— Тоді чому радієш?

— Нема в мене й радості!

— То ти досяг просвітління?

Конов увігнав у скобу другий випромінювач і сів поруч з Буддою.

Можливо, дітей спочатку слід було вмити, а потім нагодувати. Але Ватіш пам’ятав, як не любив у дитинстві вмиватися, й тому просто відвів їх у кают-компанію і посадив за стіл.

— Мене звуть Петер! — сказало хлоп’я, якому належала злостива болонка. — А це — Літа й Андрес.

— Дуже приємно! — Даруа намагався бути ввічливим з гостями. — Ви будете суп чи кашу?

— А морозиво у вас є? — поцікавився Андрес.

— А мама скоро повернеться? — допитувалась Літа.

Ватіш розстарався, як міг, і Барс створив для дітей навіть аналог морозива. Якийсь час вони просто їли, й відразу стало помітно, як бідолашні зголодніли й потомилися. Літа навіть до морозива не дійшла, а заснула просто за столом. Даруа відповів на виклик Конова, потім відніс її в одну з порожніх кают і прикрив ковдрою.

Коли він повернувся, хлопці вже розіклали на столі деталі конструктора й про щось жваво сперечалися. Даруа відсунув велику червону троянду, яка лежала поміж тарілок, поставив лікті на стіл і почав обережно розпитувати. Діти відповідали неохоче. З їхньої розповіді Ватіш зрозумів, що люди на «Лорі» раптом чомусь почали дивно поводитися. Хтось зробився пустотливий, мов дитина, а хтось почав битися та співати пісні. Мама Літи й Андреса почала танцювати з якимось дядьком, а мама Петера раптом вирішила, що дітей потрібно замкнути по каютах. Вона так і зробила, й тому більше діти нічого розповісти не могли.

— Той дядько сказав, що наша мама прийде сюди! — повідомив Андрес і раптом голосно заплакав. Даруа розгубився, але, на щастя, примчали Міккі з бараноїдом і почали бігати по кают-компанії. Міккі вже від утоми вивалив рожевого язика й гавкав хрипким басом, а бараноїд, схоже, тільки добирав смаку розваги. Діти жвавішали, коли бараноїд робив особливо вдалий стрибок, ляскали в долоні й підбадьорювали незграбного Міккі. Але ось бараноїд проскочив поміж тарілок, і відкинута троянда полетіла на підлогу. Міккі раптом вереснув, підскочив у повітрі і з розмаху впав майже під ноги Ватішу. Бараноїд тривожно киркнув і подерся Даруа на плече. Діти злякано завмерли, та собачка тільки сердито чхнув, струснув головою і знову став на лапи.

— Він уколовся! — закричав Петер. — Троянди колючі. Ви не думайте, дядьку Даре, Міккі не злякався! Він взагалі нічого не боїться!

Міккі питально дзявкнув, бараноїд сердито смикнув хвостом, схоже, ці двоє чудово розуміли один одного.

— Хлопці! — Даруа намагався говорити якомога переконливіше. — Я зараз відведу вас у каюту, вам треба відпочити!

— Ви нас замкнете? — стурбувався Петер.

Під його пильним поглядом Ватіш почувався дивно. Він запевнив дітей, що замикати нікого не збирається, й вони зможуть вийти коли завгодно.

— Де туалет, знаєте?

— Так! — безладно відгукнулися хлопчики. — У кожній каюті є!

— У нас корабель не простий. Він живий, і звуть його Барсом. Якщо вам раптом щось знадобиться, голосно покличте його на ім’я, і Барс відповість.

— Барсе! — залунало відразу два голоси.

— Слухаю! — буркотливо відгукнувся Барс.

— А ти казки знаєш?

Після нетривалої паузи Барс сповістив, що йому