Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Дуже дивна істота. Не більша за дитину, але про­порції дорослої людини. Жінка з приємними гостри­ми рисами обличчя, коротко підстриженим кашта­новим волоссям і великими карими очима, але це не означало, що вона над ними змилостивиться. Батлер якось казав, що вісім із десяти найкращих снайперів у світі — жінки. На цій був дивний костюм, що міняв колір, прилаштовуючись до того, що було поряд. Ве­ликі очі були червоні від сліз.

«У неї гострі вуха,— подумав Артеміс.— Чи то я в шоковому стані, чи то вона не людина».

А тоді він зробив помилку і поворухнувся, одне зламане ребро прорвало шкіру. Сорочка почервоні­ла від крові, і Артеміс відмовився від битви за свідо­мість.

Майже дев’яносто хвилин знадобилося Холлі, щоб дістатися Німеччини. Якби це була звичайна операція, вона летіла б щонайменше вдвічі довше, але Холлі вирішила порушити правила ЛЕП. Чом би й ні? Хіба ж може стати іще гірше? ЛЕП і так уже вва­жали, що вона вбила командира, зв’язок був забло­кований, тож пояснити, що саме відбулося, вона не могла. Холлі навіть не сумнівалася, що тепер її вва­жають ворогом, і група захвату уже взяла слід. Не ка­жучи вже про те, що Опал Кобой теж може за нею стежити. Тож гаяти часу не можна.

Відколи викрили банду гоблінів, які провозили контрабанду зі світу людей через покинуті шахти, біля кожного порту на поверхні виставили охорону. В Парижі чергував сонний гном, якому лишилося п’ять років до пенсії. Від полуденної дрімоти його розбудило термінове повідомлення з Поліцейської Плази. До нього наближався втікач із Рекону. Затри­мати для допиту. Поводитися обережно.

Ніхто навіть не очікував, що гном на це спро­можний. Холлі Шорт була в чудовій фізичній формі і колись навіть вижила після сутички з тролем. Гном-охоронець не пам’ятав, коли він востаннє робив зарядку. Але він хоробро охороняв вихід з терміналу, доки Холлі не пронеслася повз нього на поверхню.

Щойно вона опинилася в повітрі, розстебнула клапан на рукаві та ввела дані в комп’ютер. Той швидко знайшов готель «Кронскі» і запропонував три варіанти маршруту. Холлі вибрала найкорот­ший, незважаючи на те що довелося б пролетіти над великими людськими населеними пунктами. Пору­шено іще кілька ЛЕПівських правил. Але зараз їй було байдуже. Кар’єру уже не врятувати, та й значен­ня це вже не мало. Холлі ніколи не була кар’єристкою. Її не викинули з ЛЕП лише завдяки командирові. Він побачив у ній потенціал, а тепер його нема.

Унизу проносилася земля. Крізь фільтри шолома долинали європейські запахи. Море, гаряча земля, виноградники, чистий сніг. Сьогодні звичної ейфо­рії вона не відчувала. Почувалася самотньою. Ко­мандир у якомусь сенсі був її родиною. А тепер його не стало. Може, через те, що вона схибила. Чи то вона вбила Джуліуса? Про це було жахливо думати, і жахливо було б забути.

Холлі підняла візор і витерла сльози. Артеміса Фаула потрібно врятувати. І заради командира, і за­ради його самого. Холлі опустила візор, відштовхну­лася ногами і переключила двигун на найбільшу по­тужність. Час перевірити, на що здатні нові крила Фоулі.

Трохи менше, ніж за годину, Холлі вже летіла над Мюнхеном. Вона опустилася на тридцять метрів, увімкнула радар на шоломі. Ото була б ганьба, якби вона долетіла аж сюди, і її збив літак. На екрані візора з’явилася червона цяточка готелю «Кронскі».

Фоулі міг надіслати останні дані супутника, але зв’язатися з кентавром вона не могла,— а якби й могла, Рада наказала б негайно повертатися до Поліцейської Плази.

Холлі полетіла до червоної цяточки. Саме туди буде спрямовано біобомбу, тож вона теж має там бути. Побачила готель і опустилася нижче, торкну­лася ногами даху. Тепер вона сама. Більше навігатор нічим не допоможе. Доведеться шукати номер Арте­міса самостійно.

Холлі прикусила губу, а тоді ввела команду в ком­п’ютер на зап’ястку. Можна було віддати команду і голосом, але програма була занадто чутлива, а часу на те, щоб робити помилки, не залишилось. Через се­кунду її міні-комп’ютер зламав комп’ютер готелю і показав список гостей. Артеміс займав номер 304. Четвертий поверх у південному крилі готелю.

Холлі кинулася дахом, активуючи на бігу крила. Кілька секунд, і вона врятує Артеміса. Холлі розумі­ла, що для хлопця поява міфічної істоти, яка схопить його і потягне з номера, стане шоком, але не таким, як вибух біобомби з перспективою розсіятися в по­вітрі.

Вона раптом завмерла. До готелю летів керований реактивний снаряд. Жодних сумнів, ельфійського виробництва, але новий. Тонший і швидший, з біль­шим хвостом,— такого Холлі ще не бачила. Опал Ко­бой удосконалює свої вироби.

Холлі крутнулася на п’ятках і побігла до іншого боку готелю. Але серцем вона розуміла, що вже за­пізно, і зрозуміла, що Опал її знову підставила. Надії на порятунок Артеміса ніколи не було, так само як і шансу врятувати командира.

Не встигла вона змахнути крилами, як під дахом спалахнуло блакитним, черепиця під ногами затрем­тіла від вибуху. Біобомба — ідеальна зброя. Будівля лишається непошкодженою, залишки бомби розкла­даються, не лишаючи жодних доказів.

Холлі у відчаї впала навколішки, скинула шолома і ковтнула свіжого повітря. У Мюнхену воно було важким від токсинів, але все одно смакувало значно краще за підземне фільтроване. Втім, солодкого сма­ку Холлі не відчувала. Джуліус загинув. Артеміс мертвий. Батлер мертвий. Навіщо їй жити? Який сенс у тому житті? З вій закрапали сльози, крапнули на розтрісканий бетон.

«Піднімайся! — наказала сталева витримка. Та сама, завдяки якій вона стала чудовим офіцером.— Ти офіцер ЛЕП. На кону більше, ніж особисте горе. Встигнеш поплакати пізніше».

«Через хвилину. Я встану через хвилину. Мені по­трібно лише шістдесят секунд». Холлі відчула, як горе просякло її наскрізь. Вона почувалася порож­ньою, заціпенілою. Позбавленою сил.

— Як зворушливо,— сказав голос. Механічний і знайомий.

Холлі навіть голови не підвела.

— Кобой. Явилася помилуватися? Вбивство ро­бить тебе щасливою?

— Гм-м? — Піксі серйозно замислилася.— А зна­єш, таки робить. Я дійсно стаю щасливішою.

Холлі шмигнула носом, струсила з вій останню сльозинку. Вона вирішила не плакати, доки Кобой не опиниться за ґратами.

— Чого ти хочеш? — запитала вона, підводячись.

На одному рівні з її обличчям у повітрі висіла ма­ленька біобомба. Ця модель мала сферичну форму, плазмовий екран і була завбільшки з диню. На моні­торі щасливо посміхалося обличчя Опал.

— Я просто стежила за тобою від шахти, хотіла побачити, який вигляд має повний відчай. Не дуже добре, еге ж?

На мить на