Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Артеміс дивився на коливання звукової хвилі на екрані ноутбука. Він змінюється, це точно. За останні кілька місяців сумнів щодо власної поведінки стає все більше... відколи він одного ранку знайшов у сво­єму оці таємничу контактну лінзу. У Батлера і Джу­льєтти були такі самі лінзи. Вони спробували дізна­тися, звідки вони, але людина Батлера стверджувала, що Артеміс сам за них заплатив. Дедалі цікавіше.

Лінзи лишались таємницею. І почуття Артеміса також. На столі перед ним лежала «Ельфійка-злодій­ка» Ерве, і це робило його найспритнішим злодієм свого віку, а прагнув він цього іще з шести років. Але тепер, коли він реалізував свої амбіції, хлопець не міг думати ні про що, крім родини.

«Може, час відійти від справ? — думав він.— У чотирнадцять років і три місяці я уже найкращий злодій у світі. Врешті-решт, чого мені тепер прагну­ти?» Він ще раз прослухав частину телефонної роз­мови: «Не хвилюйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зро­бити. Скористайся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасливим себе та інших людей».

А раптом мама має рацію? Йому варто скориста­тися своїми талантами, щоб зробити інших щасли­вими. Але є в ньому темрява, тверда скоринка на серці, яке не задовольнить тихе життя. Може, є та­кий спосіб зробити людей щасливими, яким може скористатися лише він? І лежить той спосіб по ін­ший бік закону. За тоненькою блакитною смужкою.

Артеміс потер очі. Він не зміг дійти ніяких висно­вків. Може, буде рішення жити вдома. А зараз краще повернутися до роботи. Відкласти прийняття рішен­ня і встановити справжність картини. Він почувався трохи винним, що украв шедевр, але не настільки, аби його повернути. Особливо містеру Крейну і міс­теру Спарроу.

Перше завдання — відбитися від усіх шкільних справ. Щоб установити автентичність картини, зна­добиться щонайменше два дні. Доведеться заключати контракт на експертизу.

Артеміс відкрив програму обробки звуку і за­йнявся вирізанням і склеюванням маминих слів із телефонної розмови. Потім відібрав усі слова, роз­ставив їх у потрібному порядку і збалансував рівні, щоб розмова звучала природно.

Коли директор Гіней увімкнув свій мобільний після візиту на олімпійський стадіон Мюнхена, на нього чекало повідомлення. Від Анджеліни Фаул, і була вона не в доброму гуморі.

Артеміс провів повідомлення через маєток Фа­улів, а потім переслав звуковий файл на власний телефон.

— Директоре Гіней,— промовив голос, що безпо­милково належав Анджеліні Фаул, номер теж був її.— Я непокоюся про Арті. У нього отруєння. Ви­гляд у нього винятковий. Ніколи не скаржиться. Ми б хотіли бачити його вдома, поруч із нами. Ви зрозумієте. Це неприємно. Поговоримо, коли ви по­вернетеся.

На кілька днів цього вистачить. Темна частина Ар­теміса аж затремтіла від задоволення, проте зроста­юче сумління зробило докір за те, що він скористався маминим голосом, аби сплести павутиння брехні.

Від почуття провини Артеміс відмахнувся і ви­мкнув мобільний. Потрібно повністю зосередитись на картині, а вібрація телефону в неслушну мить може змусити руку смикнутися. Йому дуже кортіло зірвати пломбу з плексигласової кришки. Але то було б надзвичайно нерозумно, бо могло призвести до фатальних наслідків. На нього могло чекати чима­ло маленьких подаруночків від «Крейн і Спарроу».

Із валізки з лабораторним обладнанням Артеміс дістав хроматограф. Інструмент візьме пробу газу всередині тубуса і проаналізує її. Хлопець вибрав го­стру насадку, прикрутив до гумової трубки на плас­кому кінці хроматографа. Обережно взяв насадку в ліву руку. Артеміс був амбідекстером, але ліва рука була трохи твердіша за праву. Він обережно ввів го­стрий кінчик усередину крізь силіконовий замок. Рухати голкою потрібно якомога менше, щоб газ з контейнера не потрапив у повітря. Хроматограф усмоктав невеличку кількість газу, увімкнувся піді­грів. Усі органічні домішки після нагрівання ви­йшли, і газ-носій перемістив зразок через розділювальну колону до полум’я іонізаційного детектора. Там визначилися компоненти. Через секунду на цифровому екрані даних висвітилася діаграма.

Процент кисню, водню, метану і двоокису вуглецю був такий саме, як і в зразку, який Артеміс трохи раніше взяв у центрі Мюнхена. Лишалося п’ять відсотків не­відомого газу. Але це нормально. Таке могло статися через забруднення повітря, або інструмент мав висо­ку чутливість. Якщо не брати до уваги таємничий газ, можна було вважати, що відкривати тубус ціл­ком безпечно. Так Артеміс і зробив, обережно зрі­завши силіконовий шар ножем.

Хлопець одягнув пару хірургічних рукавичок і обережно витяг картину із циліндра. На столі перед ним опинився щільний рулон, який майже відразу почав розгортатися; не так давно він у тубусі, щоб зберегти форму.

Артеміс розстелив полотно, притиснув кути гелевими торбинками. Він одразу зрозумів, що це не під­робка. Натреноване око тут же впізнало кольори і напрямки мазків. Персонажі Ерве були немов зі­ткані зі світла. Вони були так чудово прописані, що малюнок немов світився. Вишукано! На картині спо­вите немовля спало в освітленій сонцем колисці біля відчиненого вікна. Зеленошкіра ельфійка з тонень­кими крильцями опустилася на вікно і збиралася ви­красти дитину з колиски. Ноги ельфійки лишалися за вікном.

— Вона не може зайти всередину,— пробурмотів Артеміс і раптом здивувався. Звідки йому це відомо? Він же ніколи не озвучує думки, якщо не має доказів.

Розслабся, наказав він сам собі. Це просто здогад­ка. Може, колись щось читав в Інтернеті.

Артеміс повернувся до картини. Він це зробив. «Ельфійка-злодійка» належала йому. Принаймні, на якийсь час. Він дістав з набору хірургічний скаль­пель, зішкрябав трохи фарби біля краю полотна. По­клав зразок у баночку і підписав її. Тепер вона від­правиться в Технічний університет Мюнхена, де зберігається велетенський спектрометр, потрібний для аналізу вуглецю. Хлопець мав там зв’язки. Ана­ліз на вуглець підтвердить, що картина, чи принай­мні фарба, такого ж віку, якого і має бути.

Він покликав Батлера із сусідньої кімнати.

— Батлере, чи не міг би ти зараз відвезти зразок до університету? Тільки не забудь, що віддати можна лише Кристині. І нагадай їй, що дуже важливо зро­бити все швидко.

Якусь мить відповіді не було, потім через двері увірвався Батлер із широко розплющеними очима. Не дуже схожий він був на людину, що прийшла за зразком.

— Проблема? — поцікавився хлопець.

За дві хвилини до того Батлер підніс руку до вік­на. Він думав про себе, а таке буває нечасто. Дивився на руку, немов та була зроблена зі світла, і якщо пильніше придивитися, то шкіра стала б прозорою. Він знав, що в ньому щось змінилося. Під шкірою щось ховалося. Останнім роком він дивно почував­ся. Старішим. Може позначилися десятиріччя важ­кого фізичного