Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

Усе розташоване біля входу в тунель, у тому числі Рут і Скален, перетворилося на хмару шрапнелі й пилу, маленькі часточки рикошетили від стін туне­лю. Хмара посунулася в бік найменшого опору, тоб­то, слідом за Холлі. Вона ледь устигла активувати крила і піднятися на кілька метрів, як шрапнель про­била діру в стіні під нею.

Холлі зазирнула у величезний тунель. Шолом спо­внився звуками її власного дихання. Командир заги­нув. Повірити не можна. Отак просто, через примху мстивої піксі. Чи була та точка на приладі? Чи вона дійсно схибила? Може, вона ніколи і не дізнається. Але спостерігачі ЛЕП подумають, що то вона при­стрелила свого командира.

Холлі подивилася вниз. Під нею до земної кори опускалося те, що лишилося після вибуху. Уламки наближалися до вируючої магми, спалахували від жару. Усе, що лишилося від Джуліуса Рута, було кре­мовано. На якусь мить мікроскопічні часточки спа­лахнули золотом і бронзою, немов зорі, що падають на землю.

Холлі повисіла так кілька хвилин, намагаючись усвідомити, що сталося. Не змогла. Надто жахливо. Тож вона заморозила біль і провину, лишивши їх на потім. Зараз вона мала виконати наказ. І вона його виконає, навіть якщо це буде останнім, що вона зро­бить, бо це останній наказ Джуліуса Рута.

Холлі збільшила потужність крил і полетіла вго­ру. Потрібно врятувати Людей Бруду.

ГЛАВА 4: ЛЕДЬ УРЯТУВАЛИСЬ

Мюнхен

ПРОТЯГОМ робочого дня Мюн­хен схожий на будь-яке інше велике міс­то у світі: дуже людно. Незважаючи на метро — зручну і швидку транспортну систему — більшість населення надає перевагу відо­кремленості й комфорту власних автомобілів, і саме тому Артеміс з Батлером дорогою від «Міжнародно­го банку» до готелю «Кронскі» опинилися в заторі. Затримки Артемісу не подобалися. Але сьогодні він був занадто зайнятий своєю останньою здобич­чю, «Ельфійкою-злодійкою», яка терпляче чекала у плексигласовому тубусі. У Артеміса аж руки свер­біли відкрити, але попередні власники, «Крейн і Спарроу», могли поставити в контейнер додаткові пастки. Якщо видимої западні немає, це ще не означає, що немає і невидимої. Цілком імовірно, що коли розкрити вакуумне пакування полотна, вивільнить­ся ерозійний газ, що вступить у реакцію з киснем і спалить картину.

Щоб дістатися готелю, вони витратили дві годи­ни, хоча зазвичай дорога забирає найбільше два­дцять хвилин. Артеміс переодягнувся в темний хлопковий костюм і зателефонував у маєток Фаулів зі свого мобільного. Але до того підключив телефон до ноутбука, щоб записати розмову. Після третього гудка слухавку взяла Анджеліна Фаул.

— Арті,— сказала мама, зводячи дух. Мабуть, щось робила. Анджеліна Фаул не вважала, що життя має бути легким, тож, може, саме зараз і відпрацьо­вувала рухи тай-бо.

— Як ти, мамо?

Анджеліна на іншому кінці зітхнула.

— Усе добре, Арті, а в тебе такий голос, немов ти інтерв’ю даєш. Ти завжди такий офіційний. Чому б тобі не назвати мене матусею або навіть Анджелі- ною? Хіба це так важко?

— Не знаю, мамо. «Матуся» звучить якось по- дитячому. А мені вже чотирнадцять, пам’ятаєш?

Анджеліна розсміялася.

— Як я можу забути? Небагато підлітків просять подарувати на день народження квиток на симпозі­ум генетиків.

Артеміс покосився на плексигласовий тубус.

— А як там батько?

— Чудово,— видихнула Анджеліна. — Сама диву­юся, у якій він гарній формі. Протез йому зробили дуже добрий, та і вигляд тато має винятковий. Ніко­ли не скаржиться. І мені здається, що до життя він ставиться набагато краще, відколи втратив ногу. Про нього піклується відмінний терапевт. Він каже, що душевний стан значно важливіший, ніж фізич­ний. Власне, сьогодні ввечері ми їдемо до приват­ного спа-салону у Вестміті. Там просто неймовірні процедури з водоростями, які мають дивовижно вплинути на батькові м’язи.

Артеміс Фаул Старший утратив ногу, коли його викрала російська мафія. На щастя, Артемісові з до­помогою Батлера вдалося його врятувати. То був рік, повний подій. Після свого повернення Артеміс Старший намагався дотримуватися своєї обіцянки розпочати нове життя і виправитися. Він очікував, що і Артеміс Молодший за ним піде, але позбутися кримінальних нахилів хлопцеві було напрочуд важ­ко. Хоча інколи, коли він дивився на батька й маму разом, думка про те, щоб бути нормальним сином люблячих батьків, уже не здавалася такою неймовір­ною.

— Він робить свої фізіотерапевтичні вправи двічі на день?

Анджеліна знову розсміялася, і Артемісу раптом захотілося опинитися вдома.

— Так, дідусю! Я стежу. Твій татко каже, що за дванадцять місяців зможе пробігти марафон.

— Добре. Радий чути. Іноді мені здається, що ви б двоє тільки і блукали б будинком, узявшись за руки, якби я вас не перевіряв.

Мама зітхнула.

— Я непокоюся про тебе, Арті. Люди у твоєму віці не мають бути такими... відповідальними. Не хви­люйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зробити. Скористай­ся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасли­вим себе та інших людей. Забудь про родинні спра­ви. Тепер нашою найголовнішою справою є життя.

Мама знову зітхнула. Артемісу не подобалося, що вона непокоїться уже через те, що з ним поговорила.

— Коли повернешся, Арті?

— Екскурсія через три дні закінчується.

— Я хотіла спитати, коли ти зовсім повернешся? Знаю, що навчання в Сент-Бартлебі — сімейна традиція, та ми б хотіли бачити тебе вдома, поруч із нами. Директор Гіней зрозуміє. Поряд із нами немало гарних шкіл.

— Я зрозумів,— сказав Артеміс. Цікаво, чи він зможе? Відмовитися від кримінальних справ... Та чи для нього чесне життя? — Через два тижні по­чнуться канікули. Тоді поговоримо,— сказав він. Тактика відкладення.— Якщо чесно, зараз мені важ­ко зосередитись. Не дуже добре почуваюся. Думав, отруївся чимось, але виявилося, що це легка інфек­ція. Місцевий лікар каже, що завтра я знову буду здоровий.

— Бідолашний Арті,— пожаліла його Анджелі­на.— Може, забрати тебе додому літаком?

— Ні, мамо. Мені вже краще. Чесно.

— Як хочеш. Знаю, як це неприємно, але це кра­ще, ніж отруєння. Тоді б ти надовго зліг. Пий більше води і спробуй поспати.

— Спробую, мамо.

— Скоро будеш удома.

— Так. Перекажи вітання батькові.

— Перекажу, якщо його знайду. Він у тренажер­ному залі. Здається, на біговій доріжці.

— Ну, бувай.

— Бувай, Арті. Поговоримо, коли ви повернете­ся,— сказала Анджеліна, і голос у неї був трошки сумним. Дуже далеким.

Артеміс натиснув кнопку й одразу ж прослухав запис на комп’ютері. Щоразу після розмови з мамою він почувався винуватим. Анджеліна Фаул уміла пробудити сумління. Це зовсім новий поворот по­дій. Рік тому він відчував лише ледь помітні