Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Дужче, дужче тягни! Бом обіпри на щоглу, ось так! От і все.

Парус тепер сидів на щоглі, як приклеєний. І весь човен наче ожив, наче з'явилася душа в цій плутанині дощок, дрюків, шнурів. Легкий подув задів парус, нахилив його праворуч.

— Дякую вам, громадянине! — сказав урочисто Едик і навіть підвівся.

— Е, дрібниця. Може, вам ще щось показати? Бо ви, як я бачу…

— Ні, ні, все гаразд. Тільки з парусом…

— Усе, крім цього, ми вивчили, — вставив Андрійко. — Всі типи парусності: латинський, гафельний… І румби теж. Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост…

— А звідки у вас ця яхта?

— Тут один пан, старший лісничий…

Андрійко замовк, приборканий гострим поглядом Едика. Чоловік у білій пілотці, зрештою, і не чув його. Він зайшов у кабіну і якусь мить розбирав напис на табличці над дверима, якої хлопці навіть не примітили.

— Аталанта, Ангербург, тисяча дев'ятсот тринадцять. Ого! мого віку! Але хороша робота. А цей старший лісничий де дістав її?

Едик обвів поглядом команду, але ніхто не відповів. Зрештою, правду кажучи, звідки вони могли знати?

— Цього ми не знаємо, — перервав мовчання Куцик. — Тільки кажуть, що вона начебто зачарована, — додав він, щоб послабити неприємний холодок.

— Та-а-к… — протягнув чоловік. Він підвівся, пройшов кілька кроків і зупинився біля двох дощок, які стирчали з дна човна і між якими рівно стояло щось плоске, залізне, пофарбоване в червоний колір.

— Красива яхта, — повторив він. — Дорого коштує. І так легко її розбити. У вас є рульовий?

— Звичайно! — крикнув Едик.

— Це ти, хлопче?

— Я? — обурився Куцик. — Я капітан. А рульовий он той. — Він показав на Здіслава. Чоловік якось кисло посміхнувся.

— Ви розбираєтесь в основних маневрах? Поворот оверштаг? Через корму?

— Аякже! — сказав Куцик.

— І швертом умієте орудувати?

— Авжеж!

Чоловік подивився на Едика і похитав головою.

— Ну, коли так, то мені не залишається нічого іншого, як побажати вам дальших успіхів, більших, ніж досі. А якщо ви так добре розумієтесь на шверті, то принаймні спустіть його.

Він потягнув за якийсь шнур, і раптом червона залізяка впала вниз, між двома дошками.

Чоловік переліз через борт і сів у байдарку.

— Дякуємо вам! — сказав Андрійко.

Той помахав рукою, одним рухом зробив так, що парус напнувся, як чверть апельсинової шкурки, і човен безшумно рушив уперед.

Здіслав аж перехилився за борт, стежачи за кожним його рухом біля паруса і руля.

Хлопці почекали, доки човен відпливе далі, і зразу ж зчепилися:

— Що тобі спало на думку? — крикнув Андрійко. — Ми всі могли б підучитися!

— Спокійно! — процідив крізь зуби Куцик. — Я знаю, що роблю. Якби я погодився, він ще б напросився до нас на яхту.

— Ну то й що? Такий ввічливий чоловік…

— Ти був дитиною і лишаєшся нею. — Куцик сплюнув за борт. — Хіба я знаю, хто він такий? А звідки, а чому?.. Так.

Андрійко пригадав останню ніч і перестав сперечатися. Він тільки зітхнув:

— Так гарно поплив… з цим парусом.

— І я можу так, — раптом сказав Здісь.

Вони здивовано подивилися на нього. Здіслав підвівся, відштовхнув Едика від руля, взяв шкот у руки і потягнув.

Парус, що потихеньку лопотів, наповнився вітерцем. Андрійко подивився на Очерет, На дах будинку Франковяка, що червонів серед дерев. Очерет був поряд, дах — за якихось метрів сто. Вітерець, що ліниво перебирав його волосся, наче стих. «Вихваляється Здіслав, — подумав Андрійко. — Нічого з цього плавання не вийде». І подивився на парус.

Парус був тепер напнутий і стирчав під прямим кутом до борта. Якийсь незвичайний спокій панував на озері, вітер кудись зник, хвилі пропали, човен ні накрениться, ні ворухнеться. Андрійко вже хотів з іронією поздоровити Здіслава, обернувся і скрикнув — очерет уже відійшов метрів на двісті!

Ця тиша, цей спокій виявилися швидкістю.

— Здісю! — крикнув Андрійко. — Пливемо!

Той знизав плечима, наче все життя не робив нічого іншого, але Андрійко відразу забув про нього.

Таким незвичайним було це поєднання мнимої нерухомості з справжнім рухом і тиші з швидкістю, що його душу охопило піднесення, схоже на те, яке у сні приносить політ. Андрійкові здалося, що зникла відстань, зникли труднощі, майже зникло земне тяжіння — таким простим і легким здавалося тепер усе. Він підвівся на ніс яхти, вчепився в сталевий тросик («штаг», пригадав він з книжечки), що з'єднував верхівку щогли з носом, нахилився над водою, хапаючи щоками, ротом, усім обличчям вітерець, сонце, могутній, з запахом свіжого сіна подих озера і лісу.

Саме цей ліс навпроти поспішав їм назустріч. Ось з монотонної зеленої, темно-зеленої, майже темно-синьої стіни далеких сосон почали вимальовуватися окремі дерева. Високий берег десь блиснув жовтою піщаною лисиною, що круто спадала до озера. З другої лінії чогось сіро-голубого над водою виріс звичайний очерет.

Вони мчали так ще, може, хвилин п'ять. Обминули червоний буй, проскочили виступ очерету, не встигли оглянутися, як жовтий пісок відступив назад. Очерет знову з'явився поблизу, вітер гнав яхту прямо на нього.

— Ну, тепер треба повернути! — крикнув Едик. — Рульовий, поворот назад!

Андрійко насилу відірвав погляд від невідомої землі, що виросла з голубої далечини. Здісь, який досі спокійно сидів біля керма, тепер почав якось неспокійно ворушитися, смикаючи дрючок то в один, то в другий бік. Але човен, незважаючи на ці спроби, мчав уперед.

— Ну, рульовий! — заверещав Едик. — Завертай!

— Як… — почав Здісь. — Я сам не знаю…

Він ще раз смикнув кермо. І тоді на яхті сталося щось страшне. Велика палиця бом, що стирчала під прямим кутом