Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко
Опецькувата постать Кулябка тонула в глибокому фотелі, примружені хитрі оченята під навислими важкими повіками виявляли байдужість. «А відповідати все-таки вам доведеться, ваше високоблагородіє», — читав його думки Спиридович.
— Коли й надалі будемо так діяти, то можемо дійти до того, що нам, як і колишньому начальнику жандармського управління генералу Новицькому, в день народження підпільники присилатимуть скриньки з використаним шрифтом і з подяками. Не доведи господи дожити до цього. А що кажуть господарі тієї квартири на Левашовській?
— Я вже доповідав вам, пане підполковнику. Кажуть, що нічого поганого не помічали за квартирантом, відпираються від наших обвинувачень…
— А чому? Чи, може, й вони причетні?
— Ми перевіряли. Зводиться до того, що вони справді нічого не знали.
— Отож-бо й воно — ніхто нічого не знає… Що ж, кличте вашого городового, можливо, хоч він щось цікаве розповість.
Поліцейський з острахом переступив поріг. На ньому був новий світло-сірий костюм. Коротко підстрижене каштанове волосся звисало на широкий, помережаний зморшками лоб. На вилицюватому обличчі заклякла поштива усмішка. Він виструнчився, уздрівши двох високих чинів, певно, забувши, що вдягнений в цивільну одіж.
— Підійдіть ближче, — сказав Спиридович.
Стрункий, високий, з гарним смаглявим обличчям, з довгими чорними бровами, з акуратною борідкою і закрученими вгору вусиками а-ля Вільгельм… Коли б не військовий мундир, який так пасував пану підполковнику, можна було б подумати, що це той офіціант з бессарабського погрібця, куди інколи заходить Шкалик, щоб перехилити на дурняк склянку оковитої… Він прийшов сюди за наказом пана ротмістра і ніяк не сподівався на зустріч з начальником охранки. Закляк біля столу. Підполковник підійшов упритул. Від нього несло жіночими духами. Поліцейський знав, що в будинку Домініанів, на його дільниці, діяла підпільна друкарня соціалістів. Невже його викликали сюди, щоб сказати, що він прогавив ту невідому пані, яка перевезла друкарню в безпечніше місце? Ще покійний батько, бувало, казав: високе начальство викликає своїх підлеглих у двох випадках — нагородити за справну службу чи вигнати зі служби за якусь провину. Але ж це могло вчинити його безпосереднє начальство!
— Як ваше прізвище? — поблажливо спитав підполковник.
— Шкалик, ваше високоблагородіє! Тимофій Іванович Шкалик!
— Гаразд, гаразд, — невдоволено поморщився Спиридович. — Не треба так голосно, Тимофію Івановичу. Розкажіть нам, будь ласка, як де ви умудрилися прогавити на своїй дільниці підпільну друкарню.
Шкалик здивовано закліпав — ще ніхто його ось так по імені-батькові не називав, скільки себе й пам’ятає на службі. Бач, які хитрі, самі прогавили соціалістів, а тепер: «Тимофію Івановичу». Але хто міг подумати, що в будинку Домініанів, поважних і відомих на все місто добродіїв, можуть діяти соціалісти! Кому на Караваєвській вулиці належать булочні, кофейні? Домініанам. А хто мостить бруківкою Васильківську? Ті ж Домініани. А з ким сам губернатор ручкається? З ними. Так що звиняйте, ваше високоблагородіє, моєї провини тут аж ніякої. А невідома пані — то сестра їхнього квартиранта.
— Ви б могли впізнати ту жінку? — підвів голову Спиридович.
— Авжеж, ваше високоблагородіє! До речі, я недавно бачив її.
— Де? — швидко підхопився з крісла Кулябко.
— На Прорізній. Їхав трамваєм, сидів біля вікна, а вона з Володимирської прошкувала на Прорізну.
— Чудово, шановний Тимофію Івановичу, — з неприхованим задоволенням мовив Спиридович. — Ви, напевне, догадуєтесь, чому ми зацікавились цією жінкою? Вона вивезла з будинку, в якому мешкають якісь родичі пана Домініана, підпільну друкарню… Прикро, що ви нічого не знали. В поліцейському управлінні нам рекомендували вас як одного з кращих, і тому з сьогоднішнього дня ви переходите в наше розпорядження, тимчасово звільняєтесь від обов’язків городового — будете шукати ту жінку. Через наших людей, вас з ними познайомлять, передаватимете всі зібрані відомості. Постарайтесь познайомитись ближче з нею, увійдіть в довір’я, заведіть любовний роман чи навіть одружіться, чорт забирай…
— Але ж… — розгублено блимав очима Шкалик.
— Допомагайте розповсюджувати ті кляті листівки, — розпалювався підполковник, — робіть все, що від вас зажадають, але адресу друкарні повинні покласти ось на цей стіл! Тільки так ви зможете виправитись за свою необачність! — сухо закінчив Спиридович.
Якийсь час у кабінеті стояла тиша. Кулябко, зіщулившись у фотелі, примруженими очима вивчав носки своїх хромових чобіт, а Шкалик стояв біля столу ні живий ні мертвий.
Тільки б не вигнали його зі служби, він їм покаже свою відданість…
Спиридович доброзичливо додав:
— Управитесь з цим завданням — вас чекають підвищення в чині і грошова винагорода. Ідіть, ви вільні!
— Радий старатись, ваше високоблагородіє! — випалив Шкалик. — Можете не сумніватись в моїй відданості! Я знайду ту соціалістку і їхню друкарню! Вдруге їм обдурити мене не вдасться! — виструнчився і стройовим кроком рушив з кабінету.
А Спиридович офіційним тоном звернувся до Кулябка:
— Пане ротмістр, в разі успіху вас теж чекає підвищення по службі. Очевидно, незабаром я виїду з Києва.
Серце в Кулябка радісно затріпотіло, чоло зросили дрібні крапельки поту.
— Під час аудієнції в пана міністра внутрішніх справ, — вів далі Спиридович, — на його запитання, кого я можу рекомендувати на своє місце, я назвав вас. Так що посада начальника охоронного відділу і чин підполковника вам гарантовані. Ну і, звичайно, певна надбавка до жалування.
— Спасибі за довір’я, пане підполковник, — стримано проказав Кулябко. — Можете бути певні — червоніти за мене вам не доведеться!
— Не треба так офіційно, шановний Миколо Миколайовичу!.. Але мушу додати, що це здійсниться тільки тоді, коли ми з вами ліквідуємо в місті підпільну друкарню, наведемо належний порядок.
Спиридович з поблажливою зверхністю дивився на свого заступника, ніби вперше бачив чоловіка рідної сестри своєї дружини. Це ж він, підполковник Спиридович, за вимогою сестер зробив нікчемного писарчука своїм заступником і може посадити цього тюхтія у своє крісло. А з якою насолодою він би затопив зараз
