Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

і особисто доповість про це його високопревосходительству, тоді буде видно, у кого більше прав на господаря цього кабінету. Поки що у Кулябка нічого не виходило, і він скаженів, та знав: рано чи пізно, а свого доб’ється. Ще тоді, коли починав свою службу нікчемним писарчуком, уяснив це: йшов до наміченої мети вперто і без галасу, даремно не стовбичив перед очима начальства, вникав у всі справи відділу і знав їх назубок — його ставили в приклад іншим, вимагаючи, щоб працівники відділу робили так, як Кулябко. А хто хотів цього — не завжди і часу вистачало — та й навіщо? А він годинами просиджував у архіві: те, про що прочитав, запам’ятовував відразу і надовго. І до нього звертались «складних випадках, бо він знав усе. А потім, коли начальником охоронного відділу при значили Спиридовича, справи пішли краще.

Разом з сім’єю нового начальника приїхала до Києва і рідна сестра його дружини — Маргарита. Старший писар обкрутив її з усіх боків любовним павутинням — вона й не пручалась. Спиридович не заперечував проти їхнього одруження — нарешті позбудеться надокучливих напучувань та поучань своєї набридливої своячениці. Та не довго розкошував: десь за півтора-два місяці після гучного весілля настирлива пані Кулябко знову занадилась до господи Спиридовичів. І почалось: «Чи не соромно вам, шановний добродію, за мого улюбленого чоловіка? Ми все ж таки як-не-як, а родичі. А він сидить, бідолашний, вдома і переживає: оце прийшов би, привітав всіх вас зі святою неділею, так не може. Бо як же сяде з вами за один стіл, як же почоломкається, коли він всього-на-всього писар?» Як заведуть удвох із сестрою, хоч з квартири тікай… Марго таки добилась свого. Чортова баба, молодець! Так і до генерала дослужитись можна…

Підполковник нетерпеливо вийшов з-за столу, закрокував по кабінету.

— Це вже щось є! — намагаючись стримати хвилювання, жваво відказав, коли Кулябко замовк. — Нехай той городовий зачекає… У вас все?

— В приймальні ще чекають мої люди… Рябий і Понурий. Вони заслуговують на довір’я… Працюють у нас тривалий час.

— Не заперечую, Миколо Миколайовичу, але ж друкарні поки що… — підполковник розвів руками.

— Смію нагадати вам, Олександре Олександровичу, — вів далі Кулябко, — що це саме Рябий та Понурий вислідили свого часу друкарню у вчительки Пригоровської та й на слід цієї натрапили…

— І це мені відомо.

— Я думаю, що незабаром вони зможуть доповісти нам про місцезнаходження підпільної друкарні.

— Наперед не кажіть! Зробите діло, тоді й хвалитиметесь! — сідаючи за стіл, різко проказав Спиридович і нервово заходився підкручувати кінчики рудих вусиків. — Невтішні у нас справи, шановний пане ротмістре! Як ви могли допустити, щоб під самим носом у вас більшовики спромоглися вивезти свою друкарню?!

Кулябко швидко підхопився. Дрібні крапельки поту блищали на лисині. Хотів було щось заперечити Спиридовичу чи виправдовуватись, але той сердито махнув рукою: сиди, мовляв.

— Я думаю, Миколо Миколайовичу, — після тривалої паузи миролюбиво почав, — свою друкарню вони влаштували десь тут, неподалік. І наше завдання — якнайшвидше знешкодити її.

— Я теж такої думки, Олександре Олександровичу, — погодився Кулябко.

— А що кажуть господарі квартири, в якій мешкав Шліхтер?

— Кажуть, що навіть не запідозрювали нічого поганого за своїм квартирантом.

— Ви їх відпустили?

— Так, вони дійсно нічого не знали…

Спиридович сів до столу, ковзнув байдужим поглядом по заступнику і тоном офіційного наказу мовив:

— Що ж, давайте сюди ваших… відданих. Того з Левашовської потім.

— Слухаюсь!

— Чим маєте порадувати нас, панове? — ввічливо звернувся підполковник до філерів, коли ті, переступивши поріг кабінету, смиренно застигли біля дверей.

— Поки що нічого втішного, ваше високоблагородіє, — підняв голову високий, худорлявий, із запалими очима й щоками Рябий.

— Як нічого втішного? А мені ось пан ротмістр доповів, що найближчим часом підпільну друкарню буде ліквідовано. І зробите це ви.

— Правда, ваше високоблагородіє! — знову заговорив старший філер. — Можете не сумніватись: мине кілька днів, і ми знайдемо її!

— Ти-и… впевнений в цьому? — стримуючи лють, холодно блиснув очима Кулябко. — А це що? — згріб зі столу листівки і підбіг до філерів.

Спиридович невдоволено скривився, подумавши про Кулябка: «З такими нервами доцільніше віниками на Лук’янівському ринку торгувати — зовсім не може володіти собою, а на моє місце пнеться…»

— Ваше високоблагородіє! — увібравши голову в плечі, зиркав спідлоба Рябий. — Хіба ж ми не стараємось? Он і на Левашовській вислідили…

— Вислідили, вислідили! — гримнув ротмістр. — А де ж те, що ви вислідили?

Руді щіточки вусиків Спиридовича сердито настовбурчились.

— Так, мої любі, справи до кінця не довели! — батогом ляснув його голос. — От і маємо.

— Коли друкарня переносна, як ото була колись у вчительки Пригоровської, то важко знайти, — ні сіло ні впало бовкнув вузькоплечий, середнього зросту Понурий.

Цього вже Кулябко не міг стерпіти. Змірявши Понурого лютим поглядом, уже й рота розкрив, та його випередив Рябий, зважившись підтримати свого:

— Таки важко. Прийшли вдвох, розібрали верстат, склали в лантух — і поминай, як звали. Ми шукаємо їх на Печерську, а вони на Деміївці вистукують свої папірці.

— Переносна чи стаціонарна, але… — підвівся з-за столу Спиридович. — Її потрібно ліквідувати негайно! Виконаєте це завдання — одержите бронзові медалі і по сто карбованців. Не виконаєте… — в голосі підполковника забринів метал. — А ви, пане ротмістр, — по паузі важко подивився на свого заступника, — особисто доповідайте мені кожного ранку.

— Буде зроблено, ваше високоблагородіє! Я зв’яжусь з приставами поліцейських дільниць і з начальником жандармського управління паном полковником Ковалевським, — поспішив запевнити Спиридовича Кулябко. — Думаю, вони нам допоможуть.

— Гаразд… Ви, панове, поки що можете бути вільними, — спроквола проказав підполковник філерам і потягся до портсигара.

Зачинивши масивні двері кабінету, Рябий і Понурий весело моргнули один одному. Сто карбованців! Що в порівнянні з ними ті плюгавенькі бронзові медалі за старанність.

— Справи