Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.

- Ми мусимо спуститись і все розвідати, - рішуче сказав учений.

- Яка благородна людина! - прошепотів Буцик. - Чого тільки не зробить заради науки!

- А я думаю, все це вигадки, - озвався Бурмосик.

- І я, - докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.

- От зараз ми й пересвідчимось у всьому, - мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.

- Я так і знав, - промимрив Бурмосик. - Зараз ми впадемо в болото.

Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.

- Я ж казав, що то все вигадки, - похвалився Бурмосик.

- І я, - докинула Люська, вилазячи з-під лавки.

І в цей час десь зовсім поруч почулося:

- Агов! Сюди! Сюди!

Крик линув із самої середини болота.

- Знаєте, мені вже набридло кататися, - першою подала голос Люська. - Давайте повернемося додому.

Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її - мовчки дививсь уперед.

- Дерева! - остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і шось кричала.

- Мамо! - сказала Люська.

Буртіус смикнув спеціальний мотузок - куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика

- Болотяник! - вигукнув Бурмосик. - Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!

- Хочу додому, - хлипала Люська. - Я не хочу туди. Але вже було пізно. Куля швидко спускалася. Друзі затамували подих.

Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах - дуже схожий на аматора Буртіуса.

- Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, - привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.

Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.

- Шановний, яким побитом? - оточили його друзі.

- Хвилинку, заждіть хвилинку, - схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.

- Все гаразд, - мовив по хвильці. - Просто це невеличкий «ударіс радістіус», тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.

За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.

- Тату! - прошепотів він. - Це ти? Я так довго тебе шукав.

- Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе. Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:

- А тепер прошу до мене в гості.

Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшись, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямувати до хижки.

Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.

У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри - майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.

- Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося. - нетерпеливився Буртіус-молодший.

- Що ж, розповідь буде недовгою, - почав той. - Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стаю темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник - боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило - не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда - і куля моя напоролася на гілки,вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.

Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім - вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.

Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його - ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода - рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі - думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.

- Так, - укотре вже діставав носовик Буртіус-син.

- То летимо мерщій додому! - вигукнув Буртіус-тато. І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.

- Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, - зітхнув Буртіус-тато. - Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…