Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

- Все! - мовив Буцик. - Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.

- Він і нас зараз спалить! - вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

- Ну й нездара! - вилаяв його лев. - Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

- Все! - заплющила очі Люська.

- Тікаймо! - гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить - і такий самий мішок накрив Вовка.

Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.

- Ой! - скрикнула Люська. - А якщо це ще один лев із Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок - гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» - зайча кинулося з хати.

Як же сталося, що природолюб Буртіус - а це був він, - замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?

Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.

- Познайомся, мамо, - сміялася Люська, - це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.

Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.

- Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?

- І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.

З’явилась на ґанку й Люсьчина мама.

- Ти поїдеш із нами, мамусю? - спитало дівча.

- Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.

І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.

- Прошу, - мовив природолюб. - У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.

- Ой! - скрикнула Люська. - Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?

Але Буртіус тільки всміхнувся.

Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.

- Як страшно, - притиснувся Бурмосик до Буртіуса. - А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.

- А хоч і лусне, - втішив дядько Кажан, - можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.

- Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, - сполошилася Люська.

- Не бійтесь, не бійтесь, - заспокоїв усіх Буртіус.

- А я взагалі нічого не боюсь, - хоробро мовило зайча.

- А Толябуна? - спитав Буцик.

- А Вовка? - додав Бурмосик.

- А темряви? - кинув цапок.

- А Болотяника? - поцікавився Кажан.

- Я маю на увазі - тепер уже нічого не боюся, -відповіла Люська. - Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.

Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.

- Ой, диви, наша хатка! - радо скрикнув Бурмосик.

- А он дерево дядька Кажана, - вказав Буцик.

- Дивіться, то ж наша Сунична галява, - раділа Люська.

- А просто під нами… - гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.

Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.

- Бідний Болотяник, - зітхнула раптом Люська. - Йому там, мабуть, зовсім холодно.

- Який це Болотяник? - поцікавився природолюб. - Я вже вдруге чую