Не такий - Сергій Володимирович Гридін
Після розлучення батьків дідусь із бабусею теж якось непомітно щезли з Денисового життя. Кілька разів хтось із них дзвонив увечері, але мама підходила до телефону, говорила безліч неприємних речей про них і їхнього сина, а потім жбурляла слухавку. Зрозумівши, що невістка у дипломатію не бавитиметься, свекор зі свекрухою згадали, що завжди радили синові не зв’язуватись із цією «міською видрою» і обірвали всі контакти і з нею, і з Денисом, для якого півроку здавалися цілою вічністю, тож діда з бабою він уже уявляв собі якимись розпливчатими постатями…
Виходить, йому дійсно було нікуди подітися на канікулах. Кілька тижнів він просидів удома, зрідка виходячи у двір. Зранку тренувався і відчував приплив сил. Потім на місто падала невластива для цієї пори року тяжка й задушлива спека. Автомобільні вихлопи перетворювалися на їдкий туман, який забивав легені і заходив в очі. Хлопці, що залишилися у місті і вряди-годи виходили гуляти, переважно тільки те й робили, що охолоджували свій організм пивом, за яким посилали найменшого із них усіх — Ярика, — та різались у карти під крислатим деревом. Незважаючи на заборону продавати хмільний напій неповнолітнім, ним (та й не тільки ним) жваво торгували в кіоску, що був надзвичайно вдало розташований: на перехресті двох вулиць неподалік від школи. Тож, починаючи з травня, коли на дворі тепліло, там не було відбою від малолітніх поціновувачів пінного напою. Подейкували, що в тому кіоску можна було придбати і невеличкі «однопалубні кораблики» зі шмаллю, як старшокласники охрестили між собою пакетики маріхуани. В шкільному туалеті під час дискотек частенько пахло «травою», а потім можна було спостерігати дивні танці осіб, що вже причастилися «зіллям» і відчували себе мало не посланцями Бога на цій землі.
Потап не розумів людей, які добровільно травляться всілякою гидотою та ще й поводять себе так, ніби схопили чорта за бороду. Їхні неконтрольовані перепади настрою, коли веселощі зненацька переходили в агресію, лякали Дениса. Він рідко бував на «танцюльках» і йому навіть на гадку не спадало спробувати покурити. Навіщо? Аби перетворитися на людиноподібну істоту, що звивається в корчах під одноманітні пісеньки з примітивними словами?
Наслухавшись лінивих розмов дворових товаришів про «кльових тьолок», які безвідмовно виконують всі чоловічі бажання, та про те, як хтось із них «круто вчора набухався» чи «відтягнувся у нічнику», Потап перестав навіть виходити у двір, замкнувся в квартирі і створив там власний світ, який підкорявся зовсім іншим законам, ніж той, що існує насправді.
Вдома на канапі я модний.
Безліч каналів — дивлюся жодний.
Скелі мої — мої стіни.
Хто прописав вам режим постільний?
Вдома я на канапі, я кльовий.
На спілкування тариф нульовий.
Небо моє — моя стеля.
В ванній є море, в кутку пустеля…
Так підбадьорював хлопця голос Андрія Хливнюка, який умів дуже точно передавати Денисові емоції. «Бумбокс» Потап міг слухати цілодобово і щоразу знаходив у текстах нові смисли, які пасували до того чи іншого його настрою. Тепер-от він сидів на своєму ліжку і пакував речі, які наскладала йому мама. А вчора довелося цілий вечір слухати настанови про те, як часто йому потрібно буде митися в таборі, прати білизну і шкарпетки, і що він має зробити для того, щоб знайти нових друзів.
«Повний капець! — думав тоді Потап, вдаючи, що уважно слухає. — Чи я вже взагалі дрібнюк зелений, щоб таку абракадабру мені втюхувати? Треба швидше зав’язувати з цими лекціями, бо я закиплю, як чайник!»
Мабуть, думки таки справді можуть матеріалізуватися: мама нарешті виговорилася, тобто — сказала все необхідне, цмокнула сина у маківку і пішла до своєї кімнати. Денис залишився наодинці з власними сумнівами щодо правильності ухваленого рішення. Завтра він їде в табір!
Розділ 16
Під’їхав автобус. Мама допомогла Денисові донести сумку, хоч він уперто відмовлявся від допомоги. А потім ще й спробувала поцілувати сина в щоку просто на очах у всіх присутніх. Хлопець невловимим рухом ухилився, підхопив свою торбу і швидко шаснув до автобуса, ховаючись від здивованого маминого погляду. Вона не могла зрозуміти, чому син уникає таких звичних для них прощальних ритуалів?
І ось автобус зупинився біля свіжопофарбованих у зелений колір воріт, які відділяли дітей від нового — без батьківських обмежень та домашнього режиму — веселого табірного життя. «Дітки», котрі за зростом уже майже наздогнали своїх батьків, зчинили дружній галас у салоні, щоб розбудити чергового, який заснув у своїй будці і, здавалося, не збирається відчинити ворота. Водій засигналив, бо хотів якнайшвидше розпрощатися з гамірливою юрбою цих неспокійних пасажирів, які цілу дорогу співали пісні та реготали, мов заведені, а потім дружно щось жували, тому салон пропахнув котлетами, часником і пивом, яке правило декому за ранковий чай.
У Потапа було таке саме бажання. Він тільки те й робив, що визирав у вікно і переконував себе, що вчинив правильно, погодившись на «чудове літо у літньому таборі». «Хороше місце табором не назвуть!» — згадав Денис старий татів жарт, який він проголошував, щойно заходила розмова про плани на літо. Після такого «аргументу» Денис зазвичай вирушав у село або разом з батьками до Криму, куди любив їздити найбільше і отримував від тих поїздок стільки задоволення, що його вистачало на весь наступний рік. А тепер перед ним була сумна перспектива: перебування в колі людиноподібних створінь, котрі встигли дістати його вже за ті дві години, які вони разом їхали в автобусі.
Ворота нарешті відчинили. Автобус неквапом заповз на великий майданчик, замощений порослою мохом плиткою і оточений пожовтілими від спеки туями. Ліворуч, неподалік від двоповерхового адміністративного корпусу, було видно зелене поле стадіону. Онде й бігові доріжки! Потап зітхнув з полегкістю. Біля розгромлених трибун стирчали зварені докупи залізні труби, тож Денис вирішив, що і турнік він собі десь тут знайде. Заспокоївшись, що час не мине дарма, він розслабився і вирішив пливти за течією.
Натовп майбутніх відпочивальників висипав із транспортного засобу. Водій, не заглушивши двигун, швиденько метнувсь до адмінбудівлі, підписав
