Не такий - Сергій Володимирович Гридін
Спочатку Людочка з мамою про щось спокійно говорили, посміхаючись одна до одної. Потім класна керівничка несподівано замахала руками та почервоніла. Мама ж намагалася тицьнути їй у руки білий конверт, у якому, як Денисові підказував досвід, були шелесткі папірці, які люблять усі люди. Класна щось сердито відказала. Мама знічено опустила голову, винувато посміхнулась. Людочка вже спокійніше подивилась на неї і, судячи з усього, дала якусь пораду. Мама голосно подякувала і вийшла в коридор. Щоки її палали вогнем, а руки дрібно тряслися, наче від пропасниці. Потому Денис із мамою подалися до спортивної зали. Урок у восьмому «А» вже почався, тож довелося викликати вчительку в коридор. Та вийшла розлючена, як Термінатор у момент вирішальної сутички, схопила маму за руку і затягнула її до своєї підсобки, де стояв їдкий сморід поту, старих шкіряних м’ячів та брудного одягу. Там розпочалася друга частина переговорів, яка завершилася дуже навіть успішно. Конверт нарешті знайшов свого власника, і сторони досягли взаємовигідної домовленості. Швабра вийшла усміхнена і щаслива.
Відтоді Потап на уроках фізкультури почував себе королем: учителька на нього не наїжджала і не ставила оцінок, нижчих за «добре». Перед однокласниками хлопець виправдовувався тим, що нібито має медичне звільнення.
Зима минула без пригод. Одноманіття втомлювало і забирало життєву енергію. Якщо в той час, коли батько ще жив з ними, Потап міг хоч іноді поганяти з ним у хокей, покидати кулі в боулінгу або сходити на сеанс в кінотеатр, то мамі все це було нецікаво. Ввечері, повернувшись з роботи, вона клопоталася на кухні, дивилася черговий дурнуватий серіал або в’язала непотрібні нікому речі, які сама ж потім розпускала на нитки… Всі Денисові приятелі «переселилися» в «аську» або «ВКонтакт», і він теж нидів за комп’ютером. Або — читав книжки. Читав ненаситно: дочитував одну і відразу брався за іншу.
Надворі якось раптом потепліло. Виглянуло сонце. Сніг на дорогах розтанув. Насуплені і вкутані по самі очі особи невизначеної статі перетворилися на прекрасних жінок із цікавими зачісками та стрункими, по-весняному незасмаглими ногами, що вигулькували з-під розщібнутих пальт. Значить, таки справді незабаром весна! Мама теж трохи повеселішала, почала частіше затримуватися на роботі, ходити на здибанки з подругами в кафе та на вистави (так вона розповідала Потапу). Дядько Борис, який кілька місяців дуже часто навідувався до них у гості, покинув цю звичку після того, як Денис влаштував перед ним і мамою кілька «крихітних» скандалів на тему надто короткої жіночої пам’яті. Однак Потап усе одно підозрював, що мама з кимось зустрічається таємно від нього — йому вистачало розуму збагнути, що навіть найближчі подруги не даруватимуть одна одній квіти, а мама періодично приносила додому пишні букети. Денис кивав і робив вигляд, що цілком і повністю вірить у плутані розповіді матусі про те, як хтось несподівано подарував їй букет просто на вулиці чи привітав із весною всіх жінок в офісі. Проте хробак ревнощів та якоїсь підсвідомої образи точив його мізки і не давав заспокоїтись.
За цей час тато кілька разів з’являвся в його житті. Одного вечора він прийшов із якимось пакунком просто до квартири, але мама зі сльозами та істерикою виставила його за двері. Іншого дня він підловив Потапа після школи, намагався щось йому пояснити, але розмови і тоді не вийшло. Денис не пішов на контакт і батько знову швиденько зник з горизонту. Після того він лише іноді телефонував, але спілкування не клеїлося, хоча Потапу страшенно хотілося плюнути на всі образи і кинутися татові на шию, щоб, як колись у дитинстві, відчути тепло його колючої щоки, яке і лоскотало, і тішило…
У травні стало гаряче. Сонце манило надвір і відволікало від уроків.
А Денис тепер тренувався двічі на день: вранці бігав, розлякуючи ворон, які зліталися поснідати рештками вчорашнього сміття на футбольному полі, а ввечері качав м’язи на турніках і брусах, що іржавіли в кущах неподалік від стадіону. Він помітно схуд. Навіть однокласники звернули на це увагу.
Закінчувався ще один навчальний рік. Ось-ось продзвенить останній дзвоник, після якого настане найкраща пора як для учнів, так і для їхніх батьків — КАНІКУЛИ. Оцінки з усіх предметів уже виставили, тож можна було розслабитися і на уроках робити те, що хочеться, а не те, що треба. Діти розповідали одне одному кумедні історії, складали плани на літо, грали в карти на кишенькові гроші. Вчителі теж прагнули якнайшвидше опинитися вдома. Приходили до класу, кілька хвилин про щось хутенько розповідали, збиваючись із теми і поглядаючи на годинник. Потім у них раптом виникали термінові справи, і учні залишалися самі, насолоджуючись свободою.
Так було і сьогодні. Історичка Валентина Богданівна хвилин п’ятнадцять тішила їх своєю присутністю, а тоді втекла кудиінде, ощаслививши тим дітей. Восьмий «А» наче з ланцюга зірвався. Забувши про свою статечність, яку вони демонстрували перед молодшими класами в коридорі на перервах, хлопці бігали між партами, кидалися книжками, зошитами та щоденниками, які вже втратили свою недоторканість у зв’язку з закінченням навчання. Дівчата гортали модні журнали, час від часу верескливо сперечалися щодо того чи іншого дизайнера, плаття чи спідниці. Хтось задумливо жував яблуко, хтось домальовував вуса історичним героям просто в підручнику, а хтось жбурляв брудну ганчірку, якою зазвичай витирали крейду з дошки. Після кількох кидків ганчірка приземлилася на парту Віки Чмирі, котра спокійно читала книжку, незважаючи на балаган у класі. Її прізвище створювало бідоласі безліч проблем, адже любі однокласники щодня вправлялися на ній в уїдливості, намагаючись якомога сильніше вжалити і довести свою перевагу над нею і над іншими. Віка мала густі кіски, схожі на потріпану вітром стріху, нерівні передні зуби зі щілинкою між ними, була висока і худа. Все це перетворювало її на ідеальний об’єкт для тупих жартів. А після того, як дівчина поставила собі брекети, її «популярність» ще більше підскочила. Розумна і розважлива Віка силкувалася не звертати увагу на кпини однокласників, і тому більшість з них таки відчепилася від неї. Однак Інка Рульова та її компанія ніяк не могли заспокоїтись і весь час робили Чмирі капості, а потім, спостерігаючи за реакцією дівчини, голосно реготали.
Сьогодні Віці не пощастило. Вона гидливо, двома пальцями, взяла брудну ганчірку і, не обертаючись, кинула її за спину.
Як у сповільнених кадрах
