Климко - Григор Михайлович Тютюнник

Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально.

— Те, що малий, нічого. — Директор обміряв мене поглядом, а я боявся і дихнути. Стояв і не дихав. — Ми йому підставку зробимо, щоб до верстата діставав. Але ж йому нема ще й п’ятнадцяти років…

— Та скільки ж там — без одного місяця не п’ятнадцять.

Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дуже каліграфічно, майже намалював) і раптом запитав:

— А що в тебе за ім’я — Павлентій?

Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.

— Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович…

Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дороги і чув, як дрібні голочки пошпигують мені вуха, у щоки, шию — все горить. Стукнуло ж отаке в голову — Павлентій!

А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусідка наша, щоб я їй листа від дочки прочитав. У неї в Донбасі дочка живе, Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, і підпис: «Ольгея Павловна Пронь».

«Ач, — зраділа і запишалася Прониха. — Поки тут на свинарнику робила, то інакше як Ольга Пронька ніхто не звав. А попала між люди — Ольгея Павловна!..»

Потім, коли я писав заяву до училища, то й собі подумав, що це ж і я йду між люди. І утнув не Павло, а — Павлентій.

— Ну що ж, Павле… Трохимовичу, — сказав директор. — Беру тебе під свою відповідальність. Будеш у нас відмінником.

Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі, підтягуючи його за ціпком, написав щось червоним олівцем на заяві і простягнув її мені. Від нього пахло підсмаженими на сонці портупеями і «Казбеком».

— Віддаси завідуючому складом, отут у дворі, у підвалі він, скажеш, що я просив знайти тобі найменший розмір форми. Тільки дивись, дисципліна у нас сувора, майже військова. Щоб не просився назад. Приходь завтра на заняття у п’яту групу. Будеш у найбідовішій… п’ятій групі.

Тітка Ялосовета вклонилася йому низько і сказала крізь сльози:

— Спасибі вам, чоловіче добрий!

Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився ще холодніший.

— Облиште це! — І додав лагідніше: — Це ж не моє власне училище, жінко.

Дорогою до складу я сказав тітці сердито:

— Чого ви ото?! Кланятися заходилися…

— Ти розумний! — теж розсердилася вона. — Треба ж людині якось подякувати? — І одразу пересердилася, сказала з полегкістю: — Ну, слава богу!

Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, як підперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі й довші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати халоші у шкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.

— Нічого, нічого, — приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи мене з усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку. — Міцненьке… Підемо до діда Кравця, він попідшиває. — І спиталася у завскладом: — А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?

Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима, весело сказав:

— Тричі, молодице. І все, хоч і рідке… зате гаряче… Та сімсот грамів хліба щодня. Це не шуточка, це — як шахтарям пайка, трошки там менша.

Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася у бригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка. Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.

— Ач, як сонячно! — сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі. — А красивий директор. Такий якийсь… Наче й наш, наче й не наш — культурний.

— Кажу ж: ідіть заміж. Так ні…

Тітка Ялосовета тихо якось так засміялася, зітхнула.

— Дурненький ти ще, а вже совітуєш, — сказала необидно. — Всі люди красиві, як добрі. — Ішла вона легко, світилася. І одно поглядала на мене збоку.

— А в черевиках ти повищав. Такий — наче підріс на очах. Ну, звісно, підбори ж…

— Нічого, ось вивчуся, — купимо і вам черевики, — сказав я. Так було мені на душі щасливо, що аж попробував у голові: «мамо», — ні, не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж порипувала, наче накрохмалена. «Нічого, приноситься», — думав я. Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новий олівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладі на завтра написано: «Креслення…»

* * *

І от я стою у п’ятій своїй групі, в найостаннішій шерензі. Вона зветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». То майстри, після того як старости — майстрам, доповідають директорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові, крутять головами, роблячи ними «равняння на середину», і стовпіють під команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються — нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п’ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажуть по-всякому: одні — що не знайшли ще, інші — що майстри-то є, але ніхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев’ять груп, які з майстрами, — і «механіки», і «столяри» — вже були на практиці в емтеесі[15] в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок — учбовий корпус — на «теорію». Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови.

Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі. Майже вся наша група — дитбудинківці. Їх двадцять три — і всі один за одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас, сімох селюків, або «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче заради розваги чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик на гімнастерці, крутить і дивиться у вічі:

«Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?» Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я приніс чогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш». Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п’ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на