Климко - Григор Михайлович Тютюнник
Гільзи були широкогорлі, але не дуже довгі. Ми рубали їх надворі, стоячи навколішки або сидячи на траві під майстернею, бо майстер сказав, що земля — «найкраща маса», бо від неї нема віддачі. Майже в кожного з нас були вже садна і синці на пальцях і щиколотках, ми мовчки, крадькома один від одного лизали їх час від часу, пересміювалися, якщо хтось там, ударившись, починав сичати від болю і дмухати на ліву руку. А майстер метався поміж нами, воркотів лагідненькі слова, показував кожному сам, як рубати, і роздавав з кишені прив’ялі, м’які листки подорожника: видно, ото він подорожник і рвав на пустирищі.
— Обережніше, об-бе-реж-но! — вигукував він. — Набити руку — це не означає побити руки… Йоду в нас немає. Йод пішов на фронт!
Потім він теж став навколішки, швидко розпустив дві гільзи підряд короткими і, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу, і «баян» за його плечима ворушився, наче в нього пробували міхи.
Розрубані гільзи ми розгинали спершу об груди, вчепившись пальцями в гострі краї, потім гуцькалися на них ногами, а поправляли молотком. І кожен намагався закінчити першим.
Сонце підбилося високо, в емтеесівському дворі запахло розігрітим солідолом та соляркою, біля механічної майстерні бухкотів і дуже курів димом двигун — крутив широкими й вужчими пасами, якісь невідомі нам верстати крізь прорубані у стіні діри. За двором МТС починалося поле, звідти дихала суша.
В такий час на «теорії» нам уже хотілося обідати, а тут — ні. За роботою ми забули і про себе, і про їжу. Згадали про неї лише тоді, коли майстер оголосив перерву і повів усіх до майстерні показувати, які інструменти ми скоро будемо робити своїми руками. Ми стовпилися навколо його верстака.
Він дістав із тумбочки внизу невеличкий дерев’яний сундучок, обкований по вуглах старою синюватою міддю, і ледве висадив його нагору. Коли він метушливо, хрипкенько хекаючи, відімкнув дрібний висячий замок й підняв кришку, ми поторопіли: з сундучка вирвалося на сонце сяєво. В аудиторії з креслення ми бачили на стендах усі слюсарські інструменти і знали, що як називається, бо вони були підписані. Звичайні чорні інструменти, тільки й того, що не захватані й не торкнуті іржею.
— Хочеться подержати в руках? — спитав майстер, поклавши волохаті куценькі брови на круглі окулярики в залізній оправі.
Ми закивали: хочемо.
— Нате. Тільки добренько держіть у руках…
І він почав роздавати молотки й молоточки, плоскогубці й плоскогубчики, циркуль, керна, зубила й зубильця, викрутки й викруточки, ручні тиски, завбільшки з сірникову коробочку, кронциркулі, внутроміри, крейсмейсер, ножички для тонкого металу… Всім хватило. Мені перепали плоскогубці, і я ніяк не міг удержати їх на долоні: вони ковзалися на ній, бігали, як ртуть; я підхоплював їх з долоні на долоню, аж поки вони не встоялися у пригорщі, і тоді по них потекли сонячні промені — як прозорий димок по дзеркалу. З хлопцями, кому попався інструмент без ручки, було те ж саме: вони перекидали його з долоні в долоню, як жарину, і сміялися так, ніби їх лоскотали. Майстер і собі сміявся, закинувши голову назад, і в його роті було видно маленький тремтячий язичок. А з наших долонь на стелю й на стіни майстерні розбігалися сонячні зайчики.
— Це інструмент полірований, — сказав майстер, пересміявшись. — Того він і в’юнкий такий.
— А ним можна щось робити? — спитав хтось.
— А я ним і роблю. Навіщо ж я виготовляв би? От прийду від вас додому, буду щось робити. Гратимусь… Ви ж любите гратися, скажімо, з м’ячем? Ну, а я — з металом. Старому, як малому — втіхи треба.
— А ви голки вмієте робити? — спитав Іван Пиріг із сусіднього з нашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, а ти?»).
— Що, нема голки вдома? — спитав майстер.
— Була, та я ненарльоком поламав, а мати б’ються… — I роззявив рота. У нього не хватало губів стуляти рот.
Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою і простягнув Пирогові.
— Віддаси матері, хай не сердиться.
Той узяв і ще дужче роззявив рота, показуючи, що то він усміхається.
Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і прошепотів над саме вухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!». Пиріг скривився плакати і промимрив: «Я ж не прльосив…»
— Тихо, — сказав майстер дуже мирно. — У кого ще немає голки, підніміть руки. Чесно, не соромтесь.
Ніхто більше не і підняв. Майстер покивав головою.
— Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати… срібну.
— А вушко чим — свердельцем провінчуєте?
— А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрів товщий кінець голки, клац — і є вушко. Потім знову загартовую.
— А розкажіть, як ви кулемети робили.
— Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав — те, се… Так, щоб вони були безвідмовними.
Він знічев’я заозирався, понюхав повітря і схопився на ноги. Ми теж заозиралися і побачили трьох наших за бормашиною: вони швиденько затягалися і передавали один одному недокурок.
— У-ва-га, на гурт! — вигукнув майстер, і не встигли ми й оком зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повітрі і мелькаючи шнурками, полетів черевик. Він ударився об колесо й упав додолу.
Ті, що курили, кинулися до дверей.
— Назад! — тоненько закричав майстер. — Принести мені черевик! — Він стояв, тримаючись рукою за верстак, і підстрибував на одній нозі, а друга була в самій шкарпетці.
Ті троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його, притупнув ногою, і сказав звичайним голосом:
— Ну от… А то що ж я — на одній нозі вчитиму вас далі, чи як? — Він вийняв з кишені ще довоєнний «Кіровський» годинник, якийсь час дивився на нього то зблизька, то здалека і знову крикнув тонким голоском: — Кінець перерви!
Ми позносили його інструменти, але як не намагалися скласти їх купкою, вони розсковзувалися. Так і зосталися лежати проти сонця на верстаку, виграючи сріблом…
Майстер дістав зі своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її на
