Климко - Григор Михайлович Тютюнник
Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть).
Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:
— Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.
Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.
— А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть… — сказав Климко.
Тітка Марина тихо засміялася і подивилася на нього залюбленими очима:
— Хто тебе й викохав отакого… А що, хіба його чуть?
— Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.
— Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! — Тітка зітхнула. — Я не хотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся… Німці товарний поїзд учора пустили в Донбас, до Єнакієвого чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері ще один піде. З нашої станції. — (Климкові стало важко дихати — так стисло в грудях.) — Це мені той чоловік, де я молоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш — корову заберем. Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? — І сама ж собі відповіла: — Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи — здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.
Климко скуштував ковток молока, ще ковток… У склянці поменшало на третину. Подумав, подумав — і долив її водою з кухля, що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще… Поки стало не молоко, а синя бурдичка.
— Що то ти робиш? — почув він і підняв голову: в хатинних дверях стояла тітка Марина.
— Доливаю… — винувато сказав Климко.
— Водою?!
Климко опустив очі й кивнув.
— Мені, тітонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, — сказав тихо. — Може, довезу…
— То й візьмеш! Спарю — і візьмеш! Сміливо пий, я ще дістану. — Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.
А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й ліг. Він дивився у вікно й ждав полудня, аж доки й заснув.
Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського. Тільки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негусті іскри в захмарене небо.
«Вугілля в топку закидають, — подумав Климко, — інакше іскри не летіли б». Вони вилітають з труби лише на ходу і коли «шурують» топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски, — дверці закрились, — перестала шурхати об вугілля лопата. Климко захвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкою біля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.
З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло, зарипіла черепашка під. ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:
— А порожні вагони є, Гнатовичу?
— Вони всі порожні, — одказав їй хрипкий старечий голос. — Веди свого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-під лісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.
Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносою мастильницею в руці — і знову задзвенів по колесах молоточок. Підійшла тітка Марина, теж як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:
— Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей.
Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.
— Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на того виродка… Начальник станції тут об’явився новий.
Біля передостаннього вагона вони постояли прислухаючись, потім тітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:
— Свої, не бійтеся…
Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.
— Може, підсобити? — озвався зсередини чоловічий голос, і простяглася рука.
Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:
— Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зоставити в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, — серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди — далеко… А приїжджай…
— Я не забуду вас, тьотю Марино, — надломленим голосом сказав Климко. — Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово! — Паровоз тоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щось сама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.
У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках він погойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його стало метляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.
Чоловік, — мабуть, той, що брав Климків клунок, — довго черкав сірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках і кошиках. Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливими очима.
«Наші, — подумав Климко, — донбасівські». І йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагоні.
А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:
— Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.
— Нічого, я і сидячи вмію спати, — бадьоро одказав Климко.
Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері на небо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час від часу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі знову ненадовго з’являлися, Климко здогадався, що хмари біжать.
Поїзд ішов нерівно: то смикався і набирав шаленої швидкості, то гальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся просто посеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровоза було чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли, а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.
І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужний
