Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський

— Запам’ятай собі, якщо будеш рюмсати, то так тобі всиплю, що Кіцека згадаєш! Затямив? — нагримав він на Пуцека і для кращої науки куснув його за шию.

Пуцек одскочив і, як м’яч, скотився вниз. Він упав у яму, що утворилась, коли Катажина набирала сіно.

— Рятуйте! — розпачливо гукнув пес.

— Нічого тобі не станеться! — глузував з нього Рексьо, зазираючи до ями, на дні якої лежав ні живий ні мертвий од страху Пуцек.

Але чи то сіно посунулось, чи то Рексьо оступився та не зчувсь, як і сам упав на Пуцека.

— От бачиш! І ти впав! А чванився! — каже Пуцек.

— Не впав, а сам скочив, — поважно відповів йому Рексьо. — Я завжди в дощ сплю тут, глибоко в сіні. Затишно, гарно! Ніде краще не виспишся, як тут! — додав він, згорнувшись калачиком і позіхаючи.

Що мав робити Пуцек? Найкраще було — лягти спати. Він умостився зручніше, прикрив носа хвостом і захропів.

Проте, як кажуть, кінець діло хвалить.

Щенята спали годину, спали дві. Нарешті прокинулися.

— Я хочу їсти! — скаржиться Пуцек.

— Ти завжди голодний! — буркнув Рексьо.

— А ти хіба не хочеш?

— Та я, може, і з’їв би щось. Певне, вдома саме вечеряють.

— То ходімо, — запропонував Пуцек.

— Ходімо! — погодився Рексьо. — Вилазь!

— Спершу ти, — сказав Пуцек, бо не знав, як звідси вилізти.

— Ну, дивись, як треба вибиратися! — гордо каже Рексьо і дереться вгору.

Та тільки-но він пролізе трохи, як одразу сповзає додолу.

— Щось і в тебе не дуже виходить, — кепкує Пуцек.

— Ану, стань отут, я виберуся по тобі! — командує Рексьо.

— А мене покинеш? — занепокоївся Пуцек.

Рексьо зневажливо глянув на нього.

— Хіба не я витяг тебе на сіно?

Пуцек став там, де наказав йому стати Рексьо. Та хоч як вигинав він спину, спинався на задні лапи, Рексьо тільки-но пробував ступнути на сіно, одразу скочувався вниз.

— Що ж тепер буде? — схлипнув Пуцек.

Рексьові теж було невесело.

Соромно розповідати про це, та коли споночіло, в копиці сіна розлягався такий голосний, відчайдушний плач, що чути було аж у садку.

— Хто це там скавчить? — питаю я Катажину. — А Рексьо й Пуцек удома?

— Оце недавно бачила їх у садку. Та хіба хто знає, де вони тепер?

«Ну, — думаю собі, — то ніхто інший, як вони! Залізли кудись у сіно й не можуть вибратися».

Дістав я приятелів із копиці. Вигляд у них був розпачливий, морди такі змучені й перелякані, хоч і собі плач з ними.

Я хотів був пробачити їм їхній вчинок, про який мені розповіла Катажина. Вона запевняла, що в одного породистого, хтозна-звідки привезеного качати зламано лапку. Катажина звинувачувала в цьому злочині Пуцека.

— Не буде порядку в домі, поки ви все пробачатимете отим бешкетникам. Або є справедливість, або її немає!

Отже, треба було встановити справедливість.

Я був певен, що коли навіть Пуцек щось і накоїв, то підбив його на це Рексьо. Тому покарав обох однаково: замкнув на цілий день у коморі.

Тільки зіп’явшись на задні лапи, могли вони крізь шпаринку подивитися, що робиться на подвір’ї.

Бачите, який у них сумний і ошелешений вигляд?