Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський

Радості Тупі не було меж. Він то стрибав біля мене, то лизькав Джіммі в писок, то починав лизати мені руки.

«Нарешті усе лихо минулося! — казав він. — І знову ми всі разом! Хіба може бути щось радісніше в житті?»

То скажіть мені, діти, самі: хіба не однаково, чи такий у пса ніс, чи он який, коли в нього таке серце, як у мого Тупі?

Бачите, як він шахраювато підморгує мені? То він сміється з мене. Чого?

А ось чого.

Одного дня приходить до мене якась тітка. Бачу, під хусткою вона щось ховає.

— Чи не хочете купити таксу? — звертається до мене.

— Таксу? Справжню? — питаю.

— Як щире золото! — захоплено каже тітка. І дістає з-під хустки щенятко.

Рябеньке.

Мене це трохи здивувало. Зроду-віку не бачив рябої такси! Коли дивлюся, в щеняти лапи вісімкою, вуха — як постоли, а саме воно таке довге, що аж дивно, як це в нього посередині ще однієї пари лап не виросло — підтримували б животика.

Рябе щеня ступнуло кілька кроків, поточилося назад, сіло й дивиться на мене своїми блакитними очима-намистинками. А тоді як позіхне — так уже смачно та солодко! Потім підвелося, прочапало до мене і стало на задні лапи.

Простяг я до нього руку. Воно лизнуло.

— З нього буде вірний пес, — каже тітка.

Та в щеняти, певне, страшенно свербіли ясна, бо воно так куснуло мене за пальця, що я аж зойкнув з болю.

— Злий! З нього буде добрий сторож! — знову каже тітка. — Нема кращого пса, як такса! І вірний, і злий, а розумний — ну, просто як людина! То візьмете?

— Дорогенька, — кажу, — у мене й своїх псів досить. Нащо мені купувати ще одного!..

— Як, ви не купите справжню таксу? — питає тітка обурено.

Я скривився. Тітка схопила щеня та як почала крутити його на всі боки! Тиче мені під ніс то лапи, то голову, то хвіст, то вухами у мене перед очима вимахує.

А умовляє, а вихваляє! Мовляв, у самого короля не буває кращого пса. Нарешті питає мене:

— Чи ви ж коли мали справжню таксу?

— Не мав, — відповідаю розгублено.

— То мусите купити, та й годі. Залишаю вам щеня. По гроші потім прийду.

І пішла собі.

Що мені було робити? Узяв щеня, оту «справжню таксу», та й заніс на подвір’я.

Отак у мене з’явився ще один пес!

Після останнього щеняти залишився в мене кошик. Настелив я в нього соломи, поклав своє нове добро, закутав і хотів був піти. Та де там! Щеня як заскавчить, наче його ріжуть! А тільки я підійду до нього, замовкає.

«Що ж, — думаю собі. — Справді породистий пес! Із витребеньками! Тут уже нічим не зарадиш!»

Узяв я кошика й поніс його з сарая до кухні. Несу і думаю, що такий незвичайний пес ім’я теж повинен мати незвичайне. Хіба назвеш його якимось там Сірком, Рябком чи Кудлаєм! Назву його Рекс, по-латині це означає «Король». А поки малий — кликатиму Рексьо.

Рексьо, опинившись на кухні, не вгамувався. Обнюхав усі кутки, заліз під шафу, я насилу його звідти витяг. Та тільки-но я пробував вийти і залишити його самого — знову починався концерт!

Ну, думаю, стривай же! Коли ти так, то й я не поступлюся. Хряпнув дверима й пішов. Рексьо довго скавучав, плакав, нарешті заснув.

Спав він аж до вечора. Зате вночі!..

Вночі він скавулів так, що я не міг заснути і мусив забрати його в кімнату й поставити кошик біля ліжка.

Гадаєте, я нарешті заснув? Де там!

Рексьові так закортіло гратися, що він до півночі гасав по кімнаті, тягав капці, шарпав килим! Заснув він аж тоді, коли з розгону стукнувся головою об ніжку стола і збагнув, що бешкетувати поночі небезпечно.

Відтоді Рексьо спав зі мною.

Домігся-таки свого!