Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський
— Зубами! — гарчить Рексьо.
— То ламай!
— Сам ламай!
Пуцек уп’явся зубами в пруття. Хрясь, лусь! Одного вже немає. Хрясь! Уже й по другому!
Качата видираються зі скрині.
Пуцек того не бачить, а от Рексьо бачить усе.
Він перестав плакати й навіть одне око в цього мовби сміється. Ці жовті клубочки так кумедно чапають! Котяться, як м’ячики!
От один розчепірив крильця і збирається навтіки!
— Хапай, тримай! — загорлав Рексьо — він не міг спокійно спостерігати, коли щось рухалося. — Пуцеку, заходь збоку!
І вскочив у купу качат.
— Кря, кря, кря! Розбій! Рятуйте, рятуйте! — заверещали качата.
А що крильця в них були вже досить міцні, вони відскакували від землі, мов золоті м’ячики, й розліталися на всі боки!
Найбільше їх побігло, певна річ, туди, звідки долинав голос статечної, старої качки, що якраз мала бути їм за виховательку.
Захопившись переслідуванням, друзі наосліп кинулися за качатами!
І не зогледілись, як опинилися в курнику!
Курник!
Лихо псу, а надто малому, коли він посміє забігти в куряче царство!
Розумний, старий пес нізащо не поткнеться туди. Та й навіщо? Хіба пес їстиме ячмінь чи якісь там крупи?
Тільки малі щенята, які скрізь стромляють свого носа, забігали до курей.
Рексьо забігав кілька разів у курник. Не знайшовши там чогось, щоб погризти, він якось узяв та й випив у курей воду.
Так наче не було води досі, в іншому місці!
Але така вже у щеняти натура: завжди йому смачніше чуже, заборонене.
За свою жадібність Рексьо дістав тоді добрячого прочухана від квочки Лисухи, яка не дасть себе скривдити.
І ось Рексьо і Пуцек скочили в курник. Качат вони тут не знайшли, зате Рексьо побачив Лисуху, на яку здавна мав зуба. От він і каже Пуцекові:
— Пуцеку, бачиш отого обскубаного деркача?
— Авжеж бачу.
— І він подобається тобі?
— Опудало якесь.
— Знаєш, що вона про тебе плеще?
— А що?
— Що ти її боїшся.
— Хай краще мене не чіпає! — наїжачився Пуцек.
— На все подвір’я тебе паплюжить. Спитай у Чапи, коли мені не віриш!
— Я їй покажу, тій курці! — гаркнув Пуцек і кинувся до Лисухи.
Лисуха — навтіки!
— Хто то-то?! Хто то-то?! — кричить. — Кіцеку! Кіцеку!
Кіцек, білий півень, тим часом повільно, як великий пан, походжав по курнику. Гребне лапою раз, гребне ще раз… Тут зернятко, там хробачок!
Галасу, крику він не терпів. Зиркнув скоса одним оком у той бік, звідки чулися Лисушині зойки, і питає:
— Хто то там теркоче? Ух, ух, ух! Що то таке? Що то таке?
Побачив щенят і одразу все зрозумів:
— Знову той шмаркач тут? Я тобі дам! Я тобі дам! — сердито закричав півень, аж гребінь у нього настовбурчився. — Чорнухо! — гукнув до великої чорної курки, що спокійно греблася собі в піску. — Чорнухо!
Кіцек був старий хитрун, він заховався з Чорнухою за курником і став чекати.
Перший пробіг Рексьо, він випередив свого товариша.
Чорнуха питає:
— Наскочимо на нього?
— Цього ми вже провчили. Зажди.
Тільки-но перед очима у Кіцека промайнув Пуцек, півень загорлав:
— Бий його! Пам’ятатиме він нас!
Кіцек підстрибнув, упав Пуцекові на голову і звалив його, а Чорнуха скочила псові на спину.
— Бий, бий, бий, бий! — горлав Кіцек.
Бідолашний Пуцек припав до землі. Градом сипалися на нього удари. Шерсть у нього на спині стала дибки, а око, єдине око, яке він іще міг розплющити, здавалося, от-от вискочить з переляку на лоба.
— Ой-йой-йой! — жалібно скавулів він. — Я більше