Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський

Мав я одну приятельку. Звали її Іся. Своєю білявою голівкою вона досягала мені до ліктя, а очі мала ясні, як чисте небо взимку. Ходила Іся до школи, що містилася в чималому будинку з невипаленої червоної цегли на розі нашої вулиці.

Щодня, повертаючись із школи, Іся зупинялася біля нашої хвіртки і розмовляла з собачатами. Вони завжди чекали її. Як тільки, було, побачать здалеку Ісю, так і кидаються до неї, радісно підстрибуючи.

Коли до дівчинки лащився Тупі, білий, лагідний, мов голуб, кудлатий пес, то в цьому не було нічого дивного. Той пес був по-справжньому чесний і добрий до всіх. Але щоб фокстер’єр Чапа — себелюб, для якого не існувало нічого в світі, крім його миски, — щоб оцей Чапа не зводив з Ісі закоханих очей і проводжав її додому, підстрибуючи на трьох лапах, як те вміють робити фокстер’єри, — ото було справжнє диво!

Я бачив, що Іся не приносить собакам ніяких ласощів, їхня родина жила скромно. Дітей купа, сама малеча, а Ісин батько заробляв зовсім небагато.

Та коли я ближче познайомився з дівчинкою, то зрозумів, що собаки люблять її не за той шматок, яким вона могла б їх часом пригостити.

Вони любили Ісю за її добре серце. Та ще за материнське піклування про всіх.

Вона й справді була ніби маленька, чуйна, дбайлива матуся. Ісині ясні оченята завжди добачали те, чого ніхто інший і не помітив би. Вона помічала, приміром, що в мене от-от відірветься гудзик, і зразу бралася до діла. Зашивала мені розпоротого пальця на рукавичці, хоч я був певен, що мої рукавички цілі-цілісінькі. Одразу помічала, що Тупі сьогодні сумний, а Чапа сам не свій! Витягала у пса з лапи колючку, хоч він і не кульгав. А в Тупі Іся одного разу побачила у вусі кліща, про якого, крім неї, ніхто й не знав, навіть сам Тупі!

Іся завжди була заклопотана. Чи треба пояснювати, скільки турбот у такої маленької матусі, у якої вдома повно безпорадної малечі! До того ж Ісі доводилося обробляти ще й кілька грядок, де працював батько. Грядки були у видолинку, неподалік від невеличкого круглого ставка, майже геть зарослого очеретом.

Одного осіннього дня після обіду зустрів я Ісю. Вона несла за плечима мішок, а в руці тримала сапу. Я запитав, чи вродила у них цього року картопля. Іся кивнула мені швиденько головою та й каже:

— Ой, що сьогодні на ставку робиться!

— Що ж там таке? — питаю.

— Та, певне, з усього світу ластівки зібралися. Шугають угору-вниз, і так їх багато, аж в очах темно! Наче хто клубок чорних ниток розпустив на сильному вітрі. А щебечуть, аж у вухах лящить! Дядечку, що вони там роблять? Люди кажуть, ніби ластівки на зиму ховаються на дні озер і ставків, та це, мабуть, неправда!

— Звісно, неправда, — відповідаю. — То вони збираються у вирій і радяться перед тим, як полетіти. Хіба мало у ластівок справ, про які треба порадитися перед такою далекою дорогою!

— А коли вони полетять?

— Цього, моя дитино, ніхто, крім самих ластівок, не знає. Але ось побачиш, станеться це так несподівано, наче ластівки справді у воду пірнуть. Через те, певно, люди й кажуть, що ластівки ховаються на зиму в ставках і аж навесні вилітають звідти.

Іся послухала мою розповідь, ввічливо попрощалася й побігла додому. А другого дня зайшла до мене, і ми вирушили вдвох до ставка. Ластівки завзято галасували, щебетали, і я ледве чув, що мені казала Іся.

А наступного дня, коли ми з Ісею знову прийшли до ставка, там було тихо-тихо. Тільки вітер шелестів у густому очереті.

— Полетіли, всі полетіли! — сказала Іся, поглядаючи то на небо, то на зелену воду, що прозирала крізь зарості очерету.

І раптом вона побігла вперед. На березі дівчинка лягла долілиць, розсунула очерет і нагримала на Тупі, який також кинувся за нею і поліз був у воду.

Нарешті Іся підвелась, обережно тримаючи щось у руці. Ластівка! Ледве жива. В неї було зламане крильце. Голівка в крові.

Ми обмили нещасну ластівку і загорнули в мій носовичок. Я мало сподівався, що бідолашна пташка виживе. Але Іся вірила в це.

Накопали ми картоплі й повертаємось додому. Іся несе ластівку, я — сапу і мішок. Раптом на півдорозі Іся зупиняється й дивиться на мене. Бачу, її щось дуже непокоїть.

— Що таке, Ісю? — питаю її.

— А що я робитиму з Костянтином? — каже мені стривожена дівчинка.

— То залиш поки що