Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський

Іся погодилася. Треба вам сказати, що Костянтин — це здоровенний рудий котяра, від якого добра не сподівайся.

Так ластівка поки що зосталася в мене. Іся забігала до нас по кілька разів на день. Ластівка вижила, поламане крильце в неї зрослося, і треба сказати, то була тільки Ісина заслуга.

Мене вражала ця дівчинка. Колись вона швидше за самого Тупі здогадалась, що йому дошкуляє кліщ, а тепер серцем відчула, як треба допомогти ластівці. А допомагати їй було нелегко! Ластівка була дика, недовірлива. І боялася всіх, крім Ісі.

Коли пташка видужала і не потребувала вже лікування, ми переселили її з клітки до пральні. Там їй було вільніше й тепліше. Ластівка цілими днями сиділа на вікні. Вона була млява і смутна. Жвавішала тільки тоді, коли на подвір’ї з’являлася Іся.

Ластівка не стріпувала на радощах крильми, як роблять інші птахи, а тільки швидко, нетерпляче крутила голівкою і пронизливо щебетала. Іся називала свою ластівку Манюсею. Вона запевняла нас, що пташка чудово знає своє ім’я. І ми їй вірили. Та признаюся вам, що часом я гукав до хрипоти: «Манюсю! Манюсю!» — а Манюся хоч би глянула в мій бік.

Не можу сказати, що ластівка була товариська і легко звикала до людей. Але Іся думала інакше. Дівчинка могла годинами розповідати про те, яка її Манюся кмітлива, як добре все розуміє і яка вона рада, що має де перезимувати й дочекатися весни.

Тим часом минула зима. Ранньою весною почала Іся виносити свою Манюсю надвір. Пташина й на сонечку була млява і смутна. Правда, інколи вона пробувала злетіти — то на паркан, то на ганок. Але робила це якось неохоче, незграбно, без тієї дивовижної легкості, з якою літають ластівки. Та найбільше вона любила сидіти в Ісі на плечі і щебетати їй на вухо про свої ластів’ячі справи. Іся дуже непокоїлась.

— Що ж його робити, дядечку? — бідкалася вона. — Невже в неї не зрослося крильце?

— А хіба ти не хочеш, щоб Манюся зосталась у тебе назавжди? — спитав якось я Ісю, коли дівчинка вирішила навчити ластівку літати, випускаючи її з віконця на даху.

Іся жахнулась:

— Я хочу, щоб Манюся була зовсім здорова! А як настане справжня весна і ластівки повернуться з вирію, хай моя Манюся теж має гніздечко. І матиме діток. А то що ж вона робитиме, як залишиться калікою?

І почалося навчання. Тривало воно недовго. Настав день, коли ластівка злетіла на самісінький вершечок ясеня і просиділа там аж до смерку. А назавтра вранці ми її там уже не побачили!

Бо того дня з’явилися хмари ластівок — і біля дзвіниці старого костьолу, і біля ратушної вежі. Цілими роями вони кружляли над містом. А незабаром у кожній ніші, в заглибинах стін та мурів закипіла робота — будувалися гнізда.

Іся була щаслива. Вона розповідала мені, що і в її Манюсі є десь тут, у місті, своє гніздечко.

— А ти не знаєш, де? — запитав я.

— Коли б навіть і знала, однаково не ходила б до неї, — відповіла мені дівчинка. — Хіба вона має час теревені правити? Їй треба діток виховувати! Адже правда?

Настало літо. Якось після обіду забігла до нас Іся. Сидимо ми з нею в садку й розмовляємо про те про се. Іся їсть своє улюблене вишневе варення. Раптом бачу — блюдечко з варенням повзе у неї з руки, а ложечка попливла десь аж до вуха. Ісині ясні очі все більшають, більшають — от-от, здається, вискочать.

— Що сталося, маленька? — питаю її.

А вона приклала палець до вуст і шепоче:

— Он вона! Он! Бачите, дядечку? Прилетіла!

І показує мені ложечкою на ластівку, що сидить на паркані зовсім близько біля нас.

— Манюсю! — покликала її Іся.

Ластівка защебетала пронизливо, дзвінко, потім облетіла круг стола раз, удруге. Тоді сіла на край лавки, неподалік від Ісі. І за мить полетіла!

— Я знала, що вона прилетить подякувати нам за те, що ми її виходили! — вигукнула Іся так радісно, що аж замахала під лавкою ногами. А тоді уже спокійніше промовила: — Авжеж! Хіба мало у такої пташини власного клопоту? Чого ж дивуватися, що вона так скоро полетіла. Правда?

Правда, Ісєнько, правда, люба маленька матусю! Ти, як ніхто, розуміла чужі клопоти й завжди ладна була прийти іншим на поміч!