Рексьо і Пуцек - Ян Грабовський

Я познайомився з Малгосею зовсім несподівано. Де можна здибати гуску? На луках, на подвір’ї, у хліві, на базарі, зрештою, коли над бідолашною гускою нависла загроза смерті, правда? Але здибати гуску, що виконує обов’язки сторожового собаки!.. Ви й самі скажете — таке не щодня трапляється.

А було це так. Літо. Спека. Задуха така, що язик у роті сохне від спраги. Йду селом і думаю, де б то напитися води. Аж бачу — садок!

Запахло мені грушками, соковитими яблуками, сливами. Швиденько повернув до того садка. Йду поміж дерев зарослою стежкою. Озираюся, шукаю садівника. Раптом хтось як ущипне мене за литку, як засичить люто-люто! Я сахнувся вбік, і враз почулося таке голосне гелготання, ніби хто засурмив у ріг.

Гуска! Припнута шворкою за ногу! Гелгоче, аж захлинається! А тільки замовкне, то зразу витягає до мене шию, щоб ущипнути за ногу!

Нарешті прийшов садівник. Гуска подивилася на мене, тоді на свого господаря і почала спокійнісінько скубти траву.

— Молодець, Малгосю, — похвалив її садівник.

Вона лагідно загелготіла.

— Що це таке? Невже ви тримаєте на прив’язі, замість пса, гуску? — питаю садівника.

— Авжеж, — відповідає. — Ця гуска надійніша від собаки. Нікого й на крок не підпустить до куреня. А як хтось з’явиться в садку, вона так засурмить, що за кілометр чути. Мені ніхто так саду не допильнує!

— Оце-то гуска! — здивовано вигукнув я.

— Хіба ви не знаєте, що гуска — це найкращий сторожовий пес? — усміхнувся садівник.

Я таки цього не знав. Знав лише, що давно, дуже давно, десь тисячу років тому, гуси врятували Рим. Своїм гелготанням вони розбудили вартових, що поснули на міських вежах, і через це галлам (був колись такий люд) не вдалося вночі захопити Рим.

Але не думав я і не гадав, що на власні очі побачу гуску, яка стереже сад! Їм якесь яблуко чи грушу, поглядаю на гуску і гомоню з садівником. Довідуюсь, що він купив Малгосю малесеньким гусятком.

— Всю зиму й початок весни вона просиділа у мене в хаті. А влітку я купив оцей садок і поставив її тут сторожем!

— А хто її назвав Малгосею?

— Шкільна вчителька. Певне, жартома, а це ім’я так до неї й пристало… Малгосю! — гукнув він.

— Га, га, га! — весело озвалася гуска.

— А що ви зробите з гускою восени, коли треба буде їхати звідси? — питаю садівника.

Він здивувався.

— Як то що? З’їм, та й годі.

Що б ви зробили на моєму місці, почувши таке? Певне, те саме, що й я. Я врятував Малгосю від смерті. Поторгувався й купив її у садівника.

Проте не так легко врятувати гуску від смерті, як то здається на перший погляд. Та ще й коли додому вам кілька добрих кілометрів. Нести її? Що ж, це можна. Але треба або міцно зв’язати гусці крила, — а цього я робити не хотів, — або бути готовим до тривалої боротьби, гонитви. Вести її? Я, правда, взяв у садівника шворку, якою Малгосю було припнуто, але спробуйте-но умовити гуску піти на прогулянку, коли вона й гадки про те не має і не хоче йти із саду?

Перші півгодини були жахливі. Малгося видиралася що мала сили, тяглася до мого носа, скубла мене за вуха.

А що вже кричала!

Махала крильми так, що мені здавалося, ніби ми от-от злетимо до неба й полинемо над полем. Кілька разів виривалась у мене з рук. А бігала вона непогано. На своїх «собачих» харчах Малгося не дуже розтовстіла й гасала легко й невтомно.

А тут іще спекота страшенна і парить неймовірно. Нарешті, змучилися ми з нею вкрай. При дорозі росла груша-дичка. Сів я в холодок, утер хустинкою піт із чола, відпочиваю.

— Допекла ти мені до живого, — кажу Малгосі.

А вона дивиться мені зухвало в очі і щось собі гелгоче.] раптом зсунулася з моїх колін. «Ой, — думаю, — знову доведеться за нею бігати!» А мені й поворушитися не хочеться. Чекаю, що далі буде. Малгося потяглася, помахала крильми, переступила з лапи на лапу та й каже:

— Коли вже нам випало подорожувати разом, то краще я сама піду, як на тобі їхати!

І перевальцем, поволеньки переступаючи, посунула стежкою обіч дороги. Відійшла трохи. Стала. Озирнулась на мене.

— Не квапишся? — питає. — То добре. Поскубу трохи травичку! Я дуже зголодніла.

Наїлася Малгося трави, і ми пішли далі. Йдемо собі й спокійно розмовляємо. Малгося була дуже балакуча. Вона весь час гелготала й не давала мені мовити слова. Часом забігала поперед мене і зазирала в очі.

— Чому ти мовчиш, коли я тебе питаю? — дорікала вона.

Я не дуже