Казки Лірника Сашка - Олександр Власюк
Став Гандрей золотом та самоцвітами гендлювати — купляти та перепродувати. Уже й товаришів собі знайшов не простих, а багачів — пана Радзієвського, та поручика гусарського, та гендляра Соломона та Бабанського сотника. Щодня вони до нього приїздять, та все хвалять, та величають. Аякже ж — на його гроші вип’ють, погуляють, у шинку повеселяться, ще й на завтра напросяться.
От якось сидять вони у шинку та Гандрея вихваляють, який він добрий та як він для людей старається. А Гандрей слухає та думає: «От де друзі! От люди! Може, вони мені щось порадять, як з тим панком бути?»
Розповів Гандрей про скарб, про панка, та про умову, та про те, як гроші жалко віддавати, хай навіть і половину. Раптом бачить — і у пана, і у поручика, і у гендляра з сотником в очах вогник червоний загорівся, а очі як провалля чорні стали! Оглядається Гандрей, а кругом нього замість його друзів панки сидять, та всі на одне лице — що тоді в лісі зустрічав. Розреготався панок у чотири горла, та й каже:
— А ти, хлопче, так нічого і не зрозумів? Усі ці гроші і так мої! І що ти там вторгуєш, все одно до мене повернеться. Служи ж цьому золоту, як я служу!
У Гандрея волосся сторч стало! Перед ним то панок, то яничар сміється, то гендляр, то сотник. І у всіх вогник червоний в очах горить! Всі закрутилися і пропали, тільки у вухах у Гандрея регіт чортівський стоїть.
Коли це глянув Гандрей у дзеркало — аж у нього очах той самий вогник розгоряється-та дужче і дужче! Ось-ось на панка перетвориться!
Аж серце від страху зайшлося в Гандрея.
«Ну, стривай, нечистий, не будеш ти моєю душею володіти — я не тобі і золоту, а людям служитиму!»-, скрикнув хлопець.
Кинувся Гандрей чортівське золото з хати викидати — та де там!
Липнуть червінці до рук,із живим м’ясом не відриваються!
Вхопив тоді Гандрей мішка із скарбом, щоб все разом гамузом подалі закинути — а мішок і приріс йому до спини як горб золотий! До землі Гандрея нагинає,вогнем плечі пече.
Пробував Гандрей мішка того скинути, пробував розрізати — а той як тіло живе болить!
Ніхто зарадити не може-ні знахарі,ні лікарі,ні священники!
Шукав Гандрей того панка і вдень і вночі,щоб те золото йому віддати, та де ж його знайдеш?
Коли це дивиться Гандрей — біля церкви той самий лірник старенький сидить, що казки оповідав.
Упав Гандрей на коліна перед дідусем, розказав про горе своє,про скарб яничарський, про панка на коні вороному…
Вислухав його лірник, та й говорить: «Ох, дурне ти, хлопче, зробив. Але допомогти можна, бо ще не втратив ти душу свою. От, лишень, скажи мені-що ти поганого вчинив перед тим як золото брати?»
«Ну, лопату в сусіда вкрав,»-каже Гандрей.
— «Ну то біжи поверни, та вибачся! А потім вночі йди до тої могили. Нечистий сам примчить за твою душу боротися, бо владу над тобою після цього втратить. Та гляди ж мені — не бійся! Згадай, що ти козацького роду. А козакові чорта боятися не личить! А там-Бог допоможе. Та і я поряд буду.»
Побіг Гандрей, вибачився перед сусідом. Обіцяв лопату повернути як знайде-бо там-таки коло могили і покинув, коли скарб забирав.
Трошки легше стало мішка тягати.
То вже ж не може Гандрей ночі діждати.
Причвалав до могил, та й на камінь сів.
А опівночі зацокотіли копита-примчав панок на коні вороному. Навколо нього гроші золоті вихором кружляють-то вгору підлетять, то по землі в’ються як сніжинки.
«То що, Гандрею, — каже панок, — бачиш скільки золота мені люди приносять службою своєю? А ти що зробив?! Га?! Навіщо перед сусідом вибачався, угоду нашу порушував? Чи варта та лопата хоч одного червінця? А у нас з тобою-он їх скільки! На, потримай їх, перебери, дзвін їх золотий послухай — от де радість і щастя з насолодою! Ще не пізно все назад повернути! Візьми, та служи золоту вірнесенько, як раніше служив!»
«Ні! Не буду я йому служити! Як сам не хочу-то ніхто не примусить!»- каже Гандрей.
«Добром не хочеш — бідою присилую!»- засичав панок.
«Гляди щоб пуп не розв’язався козака присилувати, — насупився Гандрей, — так припечатаю, що тут тобі і жаба цицьки дасть!»
«Хе-хе, — засміявся панок, — куди тобі,злидню порепаний, зі мною силою мірятися!»
Вдарив кінь панський копитом у землю-як грім прогримів!
Здригнулася, застогнала земля- і за панком військо яничарське із могили встало. Ятаганами виблискує,списами їжачиться, мушкетами націляється.
«Ну що, злякався? — регоче панок, — Де та сила візьметься, що мою силу подужає?»
«А ось де!», — Гандрей відказує,та як гукне: «Пугу-пугу! Козак з лугу!»
Задвигтіла козацька могила —і перед яничарами козацьке військо як мак зацвіло!
Коні іржуть, шаблі бряжчать, пістолі клацають, корогви на вітрі мають.
А попереду-кошовий. Ну геть чисто як той лірник! Тільки молодий. Он ще й ліра біля сідла приторочена і очі сміються.
— Ну що, хлопче, пристаєш до коша нашого?
— Прийміть, батьку!- впав Гандрей на коліна.
— А чим же воювати будеш? — питає кошовий, — «Бачу і шаблі у тебе немає.»
Гандрей- туди, сюди. Дивиться — лопата землею притрушена. Та що він покинув тоді біля могили.
Вхопив Гандрей лопату: «Ось моя шабля!»
«Ну що ж, добра зброя! Замашна, — сміється кошовий, — «Ану, писарю, пиши Гандрея Охоту до Уманського куреня!»
Звівся кошовий в стременах: «Ну, дітки мої,в останній бій ідемо! Не за багатство прокляте, не за ставочок зариблений, пасіку добру, чи хутірець порядний! А за славу козацьку і в оборону люду нашого! Тож повикидайте гроші — дукати золоті,та таляри срібні,та камені коштовні,та жупани золотом гаптовані,щоб не було у вас страху за кишені свої! А тільки страх честь свою козацьку в бою втеряти, та ворога злякатися!»
Тут же козаки золото з кишень в багнюку вивертали, кармазинові жупани під копита скидали і шаблі догори здіймали!
А Гандрей за мішка свого лапнув-а він з плеча як пушинка злетів!
Розмахнувся Гандрей мішком- та гарненько пана по голові і поцілив!
Гепнувся панок в болото, розкотилося золото по землі. А яничари ятагани і списи покидали і кинулися те золото хапати-визбирувати, та один
