Казки Лірника Сашка - Олександр Власюк
Іде Микита, жене коні пастися та й думає: «Ну постривай, клята відьмако, діждеш ти від мене служби, та такої, що довіку не забудеш!» Вигнав коней у степ, та давай їх докупи арапником зганяти, та все кругом ходить, арапником хльоскає, коням пастися не дає. Три дні коней бідних голодом морив, а далі ну додому гнати. А вони не йдуть — а біжать-летять, та до конюшні, та до ясел, та до ячменю, та їсти, їсти, їсти!
Відьма глянула — усі коні є, але худі та нещасні дуже.
- От клятий чумак, — свариться, — до чого ж ти худобу довів! Не можна тобі, дурню, розумного діла доручати. Курям на сміх твоя робота! О, придумала! Будеш мені курей глядіти! Та щоб копу яєць від них приніс! Тільки от півня у мене немає, та й зерна тобі не дам — як хочеш, так і крутись!
Сміється клята відьмака — ото вже загадала! Курей-то вона собі тим зіллям начарувала, а півня зробити не годна, бо то Божа птиця. Звідки ж тим яйцям узятися? Та ще й на голодну кишку.
Одвихнулась відьма з двору, а Микита — до комори. У комори двері дубові, на важку колодку замкнені, мотузочком зав’язані і кізячком замазані. Сила в руках є — Микита колодку скрутив, мотузочок порвав, кізячок відколупав — а в коморі зерно як золото! Геть всеньке Микита курям і висипав. А ті понаїдалися, та й сокочуть — півня виглядають. Та де ж його взяти? Ото хитра відьмина загадка!
Дурній відьмі і невтямки, що у чумацького отамана крім дьогтю, на возі завжди і півень у кліточці є — щоб будив рано.
Як випустив Микита того півня, як почав той курей топтати, то Микита не копу, а дві копи яєць у решеті притаскав.
Лютує відьма, але що поробиш? Не можна з чумаком справитись! Хоч і яєць приніс, та он скільки зерна перевів!
— Тепер підеш горщики мити та піч мастити. І гляди ж бо, щоб усе чистеньке було та блищало!
Микита горщики миє та все підглядає, куди відьмака своє зілля чарівне ховає.
Увечері збирається відьма летіти на Лису гору на побачення з нечистою силою. Гарно вбирається, брови підмальовує, кісниками заквітчується, як дівка, сідає на кочергу — і гайда у комин летіти! А Микита сміється собі у вуса:
- Ну, вража дочко, ти у мене політаєш!
Коли це відьма — гугуп! — на землю падає, аж хата затряслася. Та як підскочить до Микити:
- Ти, сякий-такий, матері твоїй перековінька! Ти навіщо кочергу салом намастив?! Я не втрималася та замалим не вбилася!
А Микита:
- Та я ж для вас старався, щоб гарно було, щоб блищало.
- А била б тебе лиха година! Будеш ти у мене блищати, — репетує відьмака, — зараз же тебе на щура оберну!
Кинулася відьма до свого зілля, банячок з-під печі витягла, пригорщу зілля сухого набрала, щоб на Микиту сипонути, та як чхне — замалим голова у неї не відірвалася. То Микита туди свого тютюну насипав, та ще й перцю додав і полином присмачив, щоб уже відьмаці зовсім сподобалось.
Плаче відьмака, чхає, світу білого не бачить, а Микита все їй під носа зіллячка підсипає. Відьма вже рачки повзає, вже й проситися почала:
- Пусти, чумаче, перестань — усе віддам: і волів, і вози, та ще й добра всякого насиплю!
Тоді Микита дав відьмі прочхатися, а сам волів своїх запріг, за ворота вивів, та на прощання відьмаку арапником почастував, аби знала, як з людей збиткуватися.
Поїхав Микита додому, півень на ярмо скочив — дорогу показувати, а за ним всі кури повтікали!
Отож голова у людини не тільки для того, щоб шапку носити!
