Казки Лірника Сашка - Олександр Власюк
Та ось одного разу іде Роман із купою придворних по столиці, зернятами заморськими плює. А придворні все те в хусточки складають, та ближче до серця пхають, а як же — з рота самого царя-батюшки! Та ще й вихваляються один перед одним, у кого більш заслиняне. А ще як на когось кісточкою поцілить, то тому всі заздрять — ото вже онукам розказувати буде!
Аж дивиться Роман — наші чумаки сабадаські до Петербурга добилися. Ячмінь привезли і коней на продаж пригнали. Як побачив Роман гнідого коня, як затрусився! Кинувся до нього, за шию обійняв, пальці у гриву запустив, по спині погладив. Заіржав кінь, голову Роману на плече поклав. Не втримався Роман, заспівав пісню циганську, яку в Сабадаші співав. Придивилися дядьки наші до царя:
- То ти, Романе?
- Та я ж, я! — закричав циган.
Тут де не взявся вітер, туман розвіявся, і всі побачили, що то ніякий не цар, а циган Роман. А той зрадів, корону царську з голови зняв і у придворних пожбурив. Підняло його, закрутило, догори ногами перекинуло і назад на Вкраїну понесло — до табору циганського.
А придворні, лакеї, пани та солдати тільки «А-а-а!» і встигли закричати. Відтоді москалі так усе через «А» говорять.
Сів циган під свою кибитку, багаттячко розпалив, люльку в зуби взяв, поглянув на степ, на ліс, на небо, на коней і засміявся. Бо найбільше щастя для людини — то воля!
І чого ото на царство пхатися, ніби там медом помазано? А так люди добром згадають: «Ото лепські підкови циган кував! А цар з нього так був — ледащо!»
КАЗКА ПРО ДІВЧИНУ ВАРОЧКУ, КОЗАКА ІЗ ЗАПРОДАНОЮ ДУШЕЮ ТА СРІБНИЙ ГРОШИК
У селі Угловаті, на кутку Дячуківці над ставочком жив чоловік Яків Білоус. І була у нього доця Варочка. От якось зимою Яків захворів, та й помер. Лишилася Варочка сама.
Поки ще у Варочки пшоно було, то вона кулешик варила, а далі і те скінчилося. Пожаліли її сусіди — розказали попові, що сирота бідує. Прийшов піп до Варочки, подивився — хата пуста, порозлазилась, із хазяйства — самі миші по кутках бігають, із одежі — лише те, що на ній. Ні корови немає у Варочки, ні землі, тільки три явори ростуть на березі.
От піп і каже Варочці:
— Треба тобі, дитино, шукати якоїсь служби, бо тут ти пропадеш. Добра у тебе ніякого не лишилося. То я куплю у тебе ті три дерева. Буде у тебе хоч якась копійка, а там Бог допоможе.
Піп дав Варочці за три явори срібного грошика. Зав’язала Варочка срібло у вузлик, та й пішла служби шукати. Де не питає роботи, всюди відмовляють. Кому така мала потрібна? Пішла бідна Варочка від села до села: і в Пеньожкові була, і у Вербоватій, і в Кочубіївці, та ніде пристати не може. Аж над шляхом коло самої Гумані корчмар взяв Варочку на службу за харчі та одежу. Які там харчі у наймах — не вам мені оповідати. А все ж хоч сухар та кулеш, а з голоду не помреш.
Тільки й радості у Варочки — помріяти уночі, що колись знайдеться добра людина, яка пожаліє, зрозуміє, душею прихилиться, а може, і пара буде…
Аж якось одного дня чує Варочка надворі шум. Виглядає у віконце, а там чудасія — по дорозі козак не йде, а танцює, гопака садить. Та так вправно, та так ловко, та так весело — аж самому з ним стрибати хочеться. За козаком музики йдуть — бубон вистукує, скрипка виспівує, сопілка заливається. А козак ще й присвистує та притьохкує, що і соловей так не зможе. Шаровари червоні по землі волочаться, шабля бряжчить, підбори срібними підківками дзенькають, курява за ним аж до неба! Чи пан, чи старшина зустрінеться — ні перед ким шапки не ламає, на дівчат і молодиць вусом чорним моргає.
Люди позбігалися, на цю веремію дивляться. А козарлюга гукає:
— Гей, люди добрі! Гайда до корчми, я сьогодні гуляю! Їжте пийте, веселіться, Я всіх пригощаю!
Люди і раді на дурничку погуляти — повна корчма набилася.
А козак уже по столу хазяїну червінці суне та велить усім найдорожчого меду та вина подати. Гримнув на музик, щоб дужче грали, та давай далі гуляти: всіх поїть, до всіх присікується, над усіма верховодить.
А в кутку за столом пан-шляхтич з друзями сидить і аж міниться зі злості: як то простий козак та дужче гуляє за шляхту?!
Давай тоді пани і собі золото на стола кидати та горлянки дерти. Та де там! Що пан червінець кине — то козарлюга десять, що пан свисне — то козак голосніше, та ще й передражнить. Що пан меду хильне чарку, то козак з барила голькне, ще й жупана, золотом гаптованого, обіллє!
Пан лютий сидить, аж посинів! А тут якраз Варочка мед несла, та й у тісняві зачепила того пана. Як схопиться шляхтич, як закричить на бідну дівчину1 Вже й руку заніс, щоб ударити, аж раптом козарлюга помітив, підскочив і пана за лікоть ухопив:
- Не руш!
Тут уже пан зовсім знавіснів
- Ах ти ж, пся крев, на кого руку здійняв?!
Вихопив пан шаблю, та ще й інших панів гукнув на поміч, і на козака кинувся. А той тільки засміявся, та як закрутить своєю домахою, як звинеться в’юном поміж шляхтою — тому шаблю вибив, тому зуби, тому ґудзика зрізав, тому перо з шапки відчикрижив. Зігнав панів докупи, та й виштовхав — кого у двері, а кого у вікно.
Сміється козарлюга та далі гуляє. Уже й музики потомилися так він нових гукнув. Веселився до ночі коли це двері відчинились — і до корчми троє чортів влазять! У одного пика козляча, а ріг обламаний, другий — із свинячим рилом, миршавий та обідраний, на німця у камізельці схожий, та ще й присмалений з одного боку а третій — ну чисто капрал москальський костуром підпирається — на одну ногу накульгує.
