Казки Лірника Сашка - Олександр Власюк

- Степаночку, лишайся зі мною. Житимеш та мені дякуватимеш, — каже хазяйка.

А Степан аж тішиться, уже і рота розкрив, щоб сказати: «Лишаюсь у тебе, кралечко, а додому не піду!» Коли це дивиться — на припічку котик сидить і наче вмивається. Придивився Степан — аж котик не вмивається, а плаче і лапкою сльози втирає.

Страшно стало Степану: де це бачено, щоб коти плакали?! Стулив Степан рота, далі на скрипочці грає, а сам пильніше кругом оглядається. Відчуває, щось не так. Крутив, крутив головою — все як було, так і є. Коли це одне око заплющив, глянув — і обімлів…

Бачить Степан одним оком, що хата-лялечка не хата зовсім, а старий зотлілий млин! Замість лавок пеньки трухляві, замість свічок і канделябрів гнилички синіють, на підлозі багно і кізяки валяються, замість стола човен дірявий лежить! А на човні замість тарілок золотих ночви та корита обкаляні, а замість їжі вишуканої така гидота, що страшно сказати: лапи жаб’ячі стирчать, п’явки всякі, м’ясо смердюче та поганки, з вовчими ягодами перемішані. А молодички та панночки стали такі страшні, що не приведи Боже! Замість зубів ікла стирчать, та й то не в кожної, носяри сопливі до землі звисають, волосся зелене розпатлане, очиці поросячі лихим вогнем горять, на пальцях залізні пазури клацають! А найстрашніша хазяйка-відьма — ще й цілуватися лізе! Відьми скачуть, веселяться, кочергами і мітлами вимахують, кажанів розганяють. Та ще й співають-підвивають:

Ой ходила по саду,

Вибирала вишні.

Коли б мені чоловік

До моєї мислі!

Щоб люлечки не курив,

Табаки не нюхав,

Чужих жінок не любив,

Одну мене слухав!

«Іч, кляті, чого захотіли», — думає Степан та граючи тихцем-тихцем до дверей суне.

А відьма-хазяйка хвалиться подругам: — Оце Степан залишиться у мене, то буде ще один котик на хазяйстві — пісень муркотітиме!

Тут уже Степан чекати не став. Як вискочить з млина, як зачинить двері, як підіпре колодою, та ноги в руки — і гайда тікати!

А навкруги уже не квіти і пташечки — болото гниле і жаби кумкають! Біг-біг Степан — що за чортівня? Знову до млина вибіг. Побіг іншою дорогою — знов назад приблудив. А відьми двері вибивають, колода тріщить — от-от впаде.

А Степан — недарма ж козак — сів, стяг чоботи, устілки поперевертав, та й знову ходу звідти. Тепер уже його водити перестало, але чує — двері впали і відьми за ним женуться.

Біжить Степан, місяця немає, дороги не видно, серце від страху вискакує. А відьмаки не відстають, тільки виють по-вовчому ззаду. Степана ноги самі додому несуть — і вже й не видно, де він там біжить: чи по землі, чи по небу, чи по туманові. Пригнався Степан додому за годину як добрий кінь, вскочив у хату та сховався під лаву і відсапується — тільки п’яти стирчать. А Одарка вже над ним стоїть — руки в боки та свариться:

- І де ж тебе, чоловіче, носило цілий тиждень?! І коли ці гулянки твої скінчаться?! Як ти мене уже до живих печінок дістав із твоїми молодицями!

Степан кричить:

- Жінко, порятуй мене від цих відьом, ніколи тебе не покину!

А відьми вже в двері і вікна лізуть, зуби шкірять та пазюрі виставляють.

Одарка як скочить:

— То це ви у мене в хаті та мого чоловіка лякаєте? Ах ви іродові душі!

Як ухопить Одарка рогача, як зачне тими відьмами кидати — тільки патли і зуби літають. Де там ті відьмаки подівалися — ніхто досі не знає.

А Степан відтоді жінку саму вдома не кидав. По весіллях разом ходили і пісень разом співали і бити жінку Степан боявся. Он якого рогача вона вдома має!

А я вам скажу, не народилася ще така відьма, яка з нашою жінкою впоратись може!

Тим-то й відьми в Україні перевелися, хіба що одна в Конотопі лишилася, та й у тої вітер в голові…

КАЗКА ПРО ЦИГАНА РОМАНА, МАРУ-ПОТОРОЧУ І МОСКАЛЬСЬКЕ ЦАРСТВО

А скажу я вам, що найбільше гамору й крику буває тоді, як до Сабадаша приїздить циганський табір. Ото вже розвага, ото вже біда, ото вже морока!

Приїдуть своїми кибитками, стануть за селом на вигоні, шатра свої діряві понапинають, багаття порозпалюють, та й стоять тиждень чи два, аж поки так до печінок дістануть, що насилу їх виженуть. Та вони дуже цим не переймаються: сьогодні тут, а завтра шукай вітра в полі! і разом із вітром шукай табун сільських коней, бо прихоплять цигани із собою найкращих, хоч як стережи. Це ж про них у нас у селі співають:

А цигани-молдавани

Ні шити, ні прясти —

Тільки ходять попід тин,

Щоб чого украсти!

А як циганки розійдуться селом, замиготять своїми рясними спідницями, то вже не одної зозулястої курочки не дорахується хазяйка, або і сувій полотна щезне просто з-перед очей. Буває, хазяїн спіймає з куркою, то віддають, та ще й приказують:

— Так то ваша?! А ми ж думали, що дика — з лісу приблудила.

І ніколи не буває так весело у селі, як з циганами. Тут вам і пісні, і гадання, і розваги всякі у таборі. А що вже кращих ковалів, як цигани, то годі й шукати!

Найвеселіший і найгарніший був у тому таборі циган Роман. Смаглявий, білозубий, кучерявий. Сорочка на ньому червона, шовкова, а у вусі сережка золота теліпається. Співає Роман так, що слухаєш його, слухаєш, аж не зчуєшся, як циганчата з кишені калиточку витягли. Добрим ковалем був Роман — такі підкови кував, як золото, а що коней любив — як братів рідних! Де якого коня доброго побачить, то і поговорить з ним, гриву розчеше, по спині погладить. Хоч би який був норовливий кінь, а до Романа підходив і слухав його.

А ще любив Роман теревені правити: поставить свою кибитку найближче до села, та й виглядає дядьків сільських, закликає до себе. Сидять, люльки шмалять, язиками чешуть. От лишень біда — був Роман запальний дуже. Тільки слово поперек почує, запасіює, закричить:

- Ану геть з моєї хати аж за дишель!

А за хвилинку заспокоїться, та й знов у гості кличе. Недарма кажуть: «Крутить