Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

Користуючись тим, що в темряві її ніхто не бачить, дівчинка скорчила страшну гримаску і закотила очі. А тим часом старий продовжував гаряче щось доводити «Матінці», періодично тицяючи їй дулі. Північний вітер перейшов у те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», і тепер до дітлахів доносилися лише уривки фраз:

— Моя… спогади… візьмеш до рук, бувало, і…

— Безнадійно, — Семко зітхнув і підняв до вуст свій рупор. Та не встиг він гукнути чарівні слова: «Віддай книгу», — як раптом стало дуже тихо. Так тихо, що було чутно навіть сопіння Миколки, і те, як Діанка шмигала носом, намагаючись прогнати непрохані сльози. Це тривало лише мить, котра здавалася безмежно довгою, а потім звідкілясь повіяло холодом, і діти побачили його.

Високий, ставний пан у старомодному сюртуку виник просто нізвідки, немов матеріалізувався з густого травневого повітря. Він не був прозорим, білуватим чи напівпрозорим — він здавався живим, і лице його, на диво застигле, було добре знайоме всій команді Мрії. У книжці «Історія Мрії» Устима Ковальського був його портрет. Сумніватися не випадало — перед ними стояв засновник Мрії Андрій Петрович Мріїн. Точніше, його дух.

— Так не буває, — прошепотіла вперта Діанка і потрусила головою, немов розганяючи химерy. He допомогло. Данилкове ліниве око також вибрало не найкращий момент, аби поновити свою роботу — хлопчик бачив силует із чіткістю, що не могла не лякати. Миколка взагалі завмер, а Семко самими губами видихнув:

— Нічого собі…

Кілька секунд, що здалися дітлахам нестерпно довгими, привид пана Мріїна дивився згори вниз на всю команду і кривив бліді вуста, немов силячись усміхнутися. Спроба ця не вдалася, і тоді дух пройшов просто крізь тин і посунув на сторожа з рішучістю танка.

— Віддай книгу…

Це прозвучало не гучніше від шелесту сухого осіннього листя під ногами, та налякало друзів ледве не більше, аніж сама з’ява примари. Семко зойкнув, пальці його розтиснулися, і непотрібний уже рупор покотився по землі. Діанка охопила руками плечі, немов намагаючись зігрітися. Данилко здер із правого ока пов’язку і тепер був змушений повірити обом своїм очам. Миколка завмер. А дід Мирон… скидалося на те, що прохання повернути книгу він чув не раз, а ось безпосередньо з духом пана Мріїна в такому вигляді, як зараз, ще не зустрічався. Мабуть, уперше цей дух з’явився не як вогники чи звуки, а таким, яким був за життя. Цікаво, чому? Чи не тому, що тепер мав на своєму боці підтримку дітлахів? Ці думки промайнули в голові Данилка, але шукати на них відповідей було не на часі.

Привид між тим зупинився просто перед старим і завмер. До дітей він стояв спиною, і виразу завмерлого обличчя вони більше не бачили, але чули дуже добре оте колюче, шорстке, мов падолист:

— Віддай книгу… віддай мені моє… Цього разу я сам прийшов, щоби попросити. І я пробачаю твого батька…

Бідолашний дід Мирон спочатку смішно заквоктав, а потім просто заплакав. Згорбившись так, ніби на нього впала ціла тонна якоїсь невидимої ноші, він почовгав до своєї оселі. Відчинив рипучі двері, зник у чорному проваллі сіней… Привид не рухався, чекав.

За якийсь час — Миколка потім стверджував, що минуло хвилин десять, хоча за точність і сам не міг ручатися — дід знову з’явився на подвір’ї. В руках він тримав дерев’яну коробку, гарно оздоблену, з інкрустацією.

— На, — простягаючи привидові коробку, мовив він тремтячим голосом. — Забирай. Добив ти мене, дідько б тебе вхопив, домучив… Ось тобі твоє, а мені дай спокійно вмерти. Не лишилося нічого… геть нічого! — старий спересердя гепнув скринькою об землю, та дух пан Мріїна навіть не поворухнувся.

— Щось таки є в цій книзі, — дід Мирон уже схлипував від горя. — Щось таке… Бувало, візьмеш до рук, розгорнеш, а вона неначе щось тобі розповідає… Щось світле таке, дивне, про янголів, про небо, про Бога… І так тобі від того тепло та добре, що й не описати. Та не буде більше в мене тепла. І чудес не буде.

Старий безсило опустився просто на землю і закрив лице руками. Навіть у сутінках було видно, як здригаються його плечі. Він плакав — гірко, невтішно. Як дитина, в якої відняли улюблену іграшку.

Тут Діанка зірвалася на рівні. І в цю мить привид обернувся лицем до неї. До них усіх. Печальний, утомлений чоловік, що вже чомусь зовсім не здавався реальним. Він кивнув у бік книги, підморгнув дітлахам з легкою напівусмішкою і зник так само раптово, як і з’явився. Якусь мить на тому місці, де він стояв, ще висіла напівпрозора сиза хмарка, а потім розчинилася й вона. Привид поміщика Мріїна пішов назавжди.

Друзі, вже не змовляючись, навіть не перезирнувшись, вискочили зі своєї схованки так швидко, що аж перевернули «Матінку». На це ніхто не звернув уваги, як і на те, що лілове світло ліхтаря падає тепер на діда Мирона. Першою до старого підбігла Діанка.

— Ходімте до хати, дідусю, — лагідно сказала вона.

Дід лише крякнув і заперечливо похитав головою.

— Не хочу, — хрипкувато прошепотів він.

— Ходімте, — вперто вмовляла Ді. — Ранок вечора не докаже. Поспите, відпочинете, а завтра все залагодиться. Усе буде добре.

Дід Мирон слухняно кивнув і нарешті підвівся. Навряд чи він чув, що саме йому говорили, навряд чи розумів, хто ця дівчинка і що вона тут робить. Просто хтось,