Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко
— А онде й він, уже повертається, — сказав Данилко. Для людини з пов’язкою на оці він мав на диво гострий зір.
Справді, дід Мирон, похитуючись, наближався до своєї хати. Йшов неспішно, прогулянковим кроком, до того ж, вельми нетвердим. Кілька разів старого заносило — то просто вбік, то в якісь колючі, схожі на агрус, кущі.
— Він що, напився? — здивовано шепнула Діанка. — Коли ж він встиг?
— Тю, та в нього ж фляжка з собою, — також пошепки пояснив спостережливий Миколка. — Він уже давно так… зловживає.
— Відставити розмови!
Цю команду Данилко віддав дуже злим шепотом, і Миколка з Діанкою миттю підкорилися. А тим часом дід Мирон дійшов до рідного порогу і майже вперся носом у двері. Якусь хвилину — нестерпно довгу хвилину — нічого не відбувалося. Діанка розчаровано зітхнула, а за нею — й Миколка.
— Усе дарма.
І тут пролунав голос старого — точніше, крик, що справив ефект вибуху. Дід Мирон відсахнувся від дверей і залементував так, немов надкусив надзвичайно пекучу перчину.
— Та що ж це таке, га? — верещав дід. — Трясця тому всьому, знову!
Принишклі діти перезирнулися. Що означає «знову»?
— Чого тобі треба, бісова душе? — репетував старий далі, дивлячись кудись у небо. — Книгу тобі треба? Книгу?! А це бачив?! Бачив оце?! — дід Мирон скрутив солідну дулю і продемонстрував її хмарам. — Не віддам, анциболоте! Не віддам! І не пиши, і не ходи — не буде тобі книги! Моя вона, чуєш! Моя! Батькова пам’ять! Це він мені її подарував! Чого ж ти не вгамуєшся?! Дідька лисого тобі, а не книгу! І не знайдеш ти її ніколи! Відчепися! — і сторож заходився ревно хреститися, одночасно плюючи через ліве плече. Хлопці захихотіли — видовище й справді було кумедне.
— Мені у вухах дзвенить від його криків, — поскаржилася Ді, та на це ніхто не відгукнувся. Натомість Данилко тихо наказав: «Відходимо!», — і Команда Мрії, тимчасово залишивши безутішного діда на самоті, за влучним висловом Миколки, «здала назад», причому доволі інтенсивно. Відхекатися вдалося вже біля лісу. Настрій у всіх, окрім Діани, був просто-таки переможним.
— Ну, — басив Миколка, від надміру почуттів тицяючи пальцем у друзів. — Спрацювало ж! Книга у нього! В цього старого п’янички! Спрацювало, чуєш, Ді?!
— Чую, — дуже тихо і дуже сумно відгукнулася Діанка. — Тебе і в Полтаві чують, Микольцю. Якщо не в самому Києві… Знаєте, а мені його шкода.
— Кого?! — не второпав Миколка. Дівчинка розсердилася:
— А про кого йде мова?! Дядька Мирона, звісно.
— Але чому?! — продовжував дивуватися хлопчик.
— А ти подумай! Старий дядько, самотній — думаєш, від великого добра він до пляшки прикладається?! Робота теж спілкуванню не сприяє… Єдина радість у житті — книга. Пам’ять про батька! А тут ми, — великі очі дівчинки наповнилися слізьми. — І не лише ми. На нього ще хтось тисне…
— Ді, я все розумію, — щиро сказав Данилко і взяв дівчинку за руку. Семко насупився й засопів, але промовчав. — І в чомусь ти маєш рацію. Але згадай, як до Антипа Федоренка потрапила ця книга. Він її вкрав! Більше того, спричинився до вбивства безневинної людини! І законний власник цієї реліквії, тобто власниця — це Олена Дмитрівна. А через те, що обов’язок не виконано, страждає також і дух її діда.
— А ще, — додав Семко, значно посвітлішавши на виду після того, як Данилко відпустив Діанчину руку, — поміркуй про умови, в яких ця книга зараз зберігається… У цій старій хаті що? Вогкість і пліснява. Вона там і згнити може.
— І що далі? — доволі войовничо поцікавилася Діанка. — Ми теж мусимо вкрасти цю книгу?!
Це питання змусило хлопчиків добряче замислитися.
— Hi, — нарешті мовив Семко. — Ми красти не будемо. Не можна. Ми ж не злодії.
— Звісно, ні, — палко підтримав Миколка, внутрішньо здригнувшись — він лише на мить уявив, що зробить із ним татко, якщо дізнається про скоєну сином крадіжку, і йому відразу стало гаряче. — Треба так зробити, щоби дід Мирон віддав нам книгу добровільно.
— Та ну? І що, в тебе ще один геніальний план завалявся? — саркастично спитала дівчинка. — Чи ти забув, що старий кричав?
— Ну, щось же він мав кричати… в такій ситуації, — замислено мовив Данилко. — Як ви гадаєте, хто ще тисне на старого?
— Та що тут гадати? Не інакше, як дух пана Мріїна…
— Микольцю, я тебе благаю! — Ді схопилася за голову. — Знову містика! Ну не буває таких речей…
— Ах, не буває?! — нервово вигукнув Миколка. — А чому тоді дід Мирон хрестився? Чому дідька згадував? Чому казав «знову»?! Хочеш вір, а хочеш — ні, але щось тут нечисто.
— Згоден. І ми можемо цим скористатися.
— Як, Данильцю? Ще один напис зробимо на дверях? Червоною фарбою?
— Ні, інакше. Треба налякати старого так, щоби він миттю змінив
