Вогонь і крига - Ерін Хантер

— Ти нас не злякаєш.

— Справді? — промуркотів Круколап. — Ну, ваше м’ясо все одно надто жорстке.

— Як це ти так подружився із самітником? — запитав один з новаків у Вогнесерда.

— Мудрий вояк знаходить друзів усюди, де може, — відповів Вогнесерд. — Якби не цей самітник, ми б досі блукали десь голодні й холодні, замість того, щоб відпочивати в сухості та ситості!

Він застережливо примружив очі, й обох новаків мов лизень злизав.

— Тож Громовий Клан думає, що я помер, — нявкнув Круколап, коли вони пішли. Він опустив очі. — Мабуть, воно й на краще.

Тоді підвів погляд і подивився на Сіросмуга і Вогнесерда.

— Я радий знову вас бачити, — тепло нявкнув він.

Вогнесерд замуркотів, а Сіросмуг від щирого серця штурхнув друга передньою лапою.

— А проте ви, здається, потомилися, — провадив Круколап. — Вам слід поспати. Сьогодні я чатуватиму. А відпочити можу й завтра.

Він підвівся й лагідно лизнув голови обох своїх друзів. Тоді підійшов до входу в укриття, усівся там і став вдивлятися в дощ.

Вогнесерд глянув на Сіросмуга.

— Ти втомлений?

— Виснажений, — виправив Сіросмуг.

Сірий вояк поклав голову на лапи і заплющив очі.

Вогнесерд востаннє глянув на Круколапа, який самотою сидів біля входу. Він знав, що рішення допомогти другові залишити Громовий Клан було правильним. Мабуть, Синьозірка таки мала рацію, кажучи, що Круколапові краще буде поза Кланом. «У кожного кота своя доля», — подумав він. Круколап був щасливий, а все інше не мало значення.

* * *

Коли Вогнесерд прокинувся, Круколапа поблизу не було. Світанок давно минув. Сірі дощові хмари тікали геть. Пройняті рожевою зірницею вранішнього сонця, вони нагадували пелюстки, що плинуть у ставку. Вогнесерд дивився крізь отвір у покрівлі, спостерігав за хмарами, поки Вітряні коти потягувалися і пригощалися залишками вчорашньої здобичі.

Куцохвостий бурий кіт став поруч Вогнесерда, разом із ним дивлячись на хмари, а потім несподівано гучно скрикнув від здивування. Вогнесерд аж підстрибнув. На галас до них позбігалися інші коти, перемовляючись і згораючи від цікавості.

— Що таке, Короморде? — запитала Ранньоквітка. — 3 тобою розмовляв Зоряний Клан?

Вогнесерд зрозумів, що це, певно, медикіт Вітряного Клану. Він інстинктивно напружився, дивлячись на здиблене хутро Короморда.

— Хмари заплямовані кров’ю! — гукнув Короморд із широко розплющеними, осклілими очима. — Це знак від наших предків. Попереду біда. Цей день принесе нам неждану смерть.

Розділ 7

Якусь мить коти не ворушилися, не чутно було ані звуку. Тоді Мертвоніг прогарчав:

— Кожен Клан міг побачити ці хмари. Хто сказав, що це послання саме для нас?

Серед котів почулося сповнене надії нявкання. Високозорий обвів Клан поглядом і нявкнув напрочуд м’яким голосом:

— Що б не готував для нас Зоряний Клан, ми повернемося додому сьогодні. У повітрі пахне новим дощем. Нам треба вирушати.

Вогнесерд відчув полегшення від практичного тону провідника. Їм зовсім не потрібна істерика через якесь зловісне пророцтво.

Услід за Високозорим усі вийшли на прохолодне вранішнє повітря. Вогнесерд із Сіросмугом ішли останніми. Провідник Вітряного Клану мав рацію. Вітер обіцяв новий дощ, до того ж скоро.

— Нам піти в розвідку? — запропонував Вогнесерд.

— Так, коли ваша ласка, — відповів Високозорий. — Дайте знати, якщо побачите собак, Двоногів або пацюків. Цього ранку мій Клан сильніший, але ми натерпілися від собак, коли тікали. Треба бути напоготові.

Тривога в очах провідника підтвердила, що застереження Короморда налякало його більше, аніж можна було припустити з його впевнених слів. Вітряний Клан, може, й сильніший, але відбиватися від нападників явно не входило до його сьогоднішніх планів.

Вогнесерд із Сіросмугом рвонули вперед. Вони по черзі поверталися назад до Клану, повідомляючи Високозорому, що попереду чисто, або ж навпаки, попереджаючи про потребу перечекати, поки Двоноги із собакою підуть геть. Вітряні коти мовчки слухалися провідника. Більшість із них ще важко припадала на лапи, незважаючи на нічний відпочинок.

Ближче до сонцепіку знову скупчилися темні хмари. У повітрі просвистіли перші краплі дощу. Земля під ногами поволі почала йти під укіс. Коли Вогнесерд продерся крізь черговий чагарник, то упізнав ту червонясту ґрунтову дорогу, що вела від земель Двоногів до мисливських угідь Вітряного Клану. Йому аж розвиднілося, і він перехопив погляд Сіросмуга, в якому теж світився тріумф. Майже там!

Потойбіч чагарників почулися притишені кроки. Вогнесерд повернувся і кинувся назад у поле. Вітряний Клан майже їх наздогнав. На чолі процесії йшов Мертвоніг. Несподівана поява Вогнесерда, здається, заскочила його зненацька.

— Сюди, — нявкнув Вогнесерд, показуючи їм отвір у промоклому листі. Йому не терпілося подивитися на реакцію Вітряного Клану, коли всі побачать височини потойбіч чагарів. На чолі з Мертвоногом коти один по одному почали повільно заходити всередину.

Вогнесерд увійшов відразу за останнім котом, але Мертвоніг іще з двома вояками вже перебралися через рівчак, перетнули дорогу і входили до підліска на іншому боці. У них ніби відкрились нові сили — очевидно, уже знали, де опинилися. Вогнесердові довелося пришвидшитися, щоб порівнятися з ними. Він не відставав цілу дорогу: крізь ПІДЛІСОК і вгору довгим пологим схилом, що вів на височини — додому.

Біля підніжжя схилу Мертвоніг із вояками спинилися, чекаючи на решту Клану. Вони примружили очі від дощу, але тримали голови високо піднятими. Вогнесерд бачив, як здіймаються їхні груди, глибоко вдихаючи рідні запахи, що струменіли з височин.

Вогнесерд кинувся назад, до решти Клану, виглядаючи Ранньоквітку. Він запримітив королеву побіч киці-войовниці, яка несла в зубах її кошеня. Щокілька кроків плямиста королева витягала голову до цього вологого маленького клубочка. Ще трошки — і вона зможе влаштувати малюка в яслах Вітряного Клану.

Вогнесерд порівнявся із Сіросмугом і перейшов на його крок. Коти радісно поглядали одне на одного, але не говорили, занадто перейняті захватом Вітряного Клану від повернення додому. Навіть старійшини й ті перейшли на швидший крок, припавши до землі й примруживши очі, щоб захиститися від дощу. Коли Клан приєднався до Мертвонога біля підніжжя схилу, воєвода підвівся на лапи. Високозорий, не зволікаючи, повів котів угору вузенькою стежкою серед вересу.

Клан наближався до вершини, і деякі вояки знову пришвидшилися. Верхівкою пагорба мчали горді постаті, які чітко вимальовувалися на тлі буремного неба, і вітер грався з їхнім хутром. Попереду пролягали старі мисливські угіддя. Зненацька двоє новаків обігнали Вогнесерда і кинулися у знайомі вересові хащі.

Високозорий заціпенів.

— Заждіть! — гукнув він. — Тут можуть бути патрулі інших Кланів!

Щойно почувши застережливий окрик, новаки загальмували і повернулися назад до Клану, хоч їхні очі все ще палали від радості.

З усіяної камінцями вершини Вогнесерд уже побачив невеличкий лаз, на протилежному кінці