Вогонь і крига - Ерін Хантер

Високозорий підійшов до Тигрокігтя, з його щоки скрапувала кров. Дивлячись на Вітряного провідника, Вогнесерд пригадав свій сон, який бачив багато повень тому: постать Високозорого вимальовувалася супроти яскравого вогню, ніби постать вояка, посланого Зоряним Кланом урятувати їх. Вогонь врятує Клан, якщо вірити пророцтву Плямолистки. Але зараз, дивлячись на Вітряних котів, виснажених і побитих, Вогнесерд гадав, чи правдивий його сон. Як можуть ці коти втілювати вогонь, обіцяний Зоряним Кланом для порятунку його власного Клану. Адже щойно Громовий Клан знову врятував Вітряний.

Високозорий тихенько заговорив до Тигрокігтя. Вогнесерд не міг почути ані слова, але зі схиленої голови провідника здогадувався, що він усвідомлює свій борг перед Громовим Кланом. Тигрокіготь сів і спокійно приймав лаври; високо піднявши голову. Вогнесерд відчував відразу до цієї воєводиної пихи. Він ніколи не забуде, що Тигрокіготь спокійно стояв і спостерігав, як Леопардошубка рвала його на шматки.

— Ось, — м’який голос Верболози вивів Вогнесерда із заціпеніння. Вона простягала йому лікарські трави.

Вогнесерд вдячно замуркотів, коли Верболоза заходилася вичавлювати сік із трав на його укуси і подряпини. Пекло, але приємні запахи паморочили голову, відносячи його до давніх часів, часів із Плямолисткою. Багато повень тому вона давала йому ці самі трави, щоб лікувати Жовтоіклу. Коли аромат трав трішки вивітрився, Вогнесерд пригадав свій учорашній сон. Стережись вояка… Так, Плямолистка застерігала його. Стерегтись вояка?

Раптом правда впала на Вогнесерда, наче мокре рядно — не Сіросмуга слід було стерегтися, а Тигрокігтя! Як він міг підозрювати свого друга, знаючи, на що здатен Тигрокіготь? І Вогнесерд нараз упевнився, що історія Круколапа була чистою правдою, що б там не казала Синьозірка. Побачивши, як сьогодні поводився темний вояк, Вогнесерд збагнув, що той запросто міг убити Рудохвоста, і вусом не повівши.

— Чудово бився, Вогнесерде! — цього разу в його думки вклинився Вітрогон. Брунатний кіт тепло підморгнув і пообіцяв: — Я постараюся, щоб Синьозірка дізналася про це!

— Так, — погодилася Верболоза. — Ти сміливий вояк і заслужив неабиякої поваги у Зоряного Клану.

Вогнесерд глянув на них обох, радісно смикаючи вухами. Наскільки ж гарно було знову почуватися частиною Клану!

І раптом його хутро наїжачилось. Темносмуг ішов галявиною прямісінько до Тигрокігтя. Він сів біля Високозорого і зачекав, щоб Вітряний провідник пішов геть. Тоді схилився і стурбовано зашепотів щось Тигрокігтеві на вухо. Обоє вояків зиркнули на Вогнесерда.

«Він бачив, — налякано подумав Вогнесерд, відчуваючи, як світ пливе перед очима. — Він бачив, як я відпустив Срібнострумку».

— Усе гаразд? — запитала Верболоза.

Вогнесерд збагнув, що дрижить.

— Ем, так, вибач. Просто собі думаю.

Тигрокіготь поволі наближався до нього, очі воєводи сяяли огидним задоволенням.

— Ну, якщо ти певен, то я піду й до інших, — нявкнула Верболоза.

— Так, добре, — відповів Вогнесерд. — Дякую.

Верболоза підняла трави і побрела геть. Вітрогон пішов за нею.

Тигрокіготь прищулив вуха і вищирився, пильно дивлячись на Вогнесерда.

— Темносмуг каже, що ти відпустив кицьку Річкового Клану!

Вогнесерд зрозумів, що йому нічого сказати. Як би не ускладнились його стосунки із Сіросмугом, він нізащо не зрадить свого друга цьому воякові. Йому кортіло відповісти, що Тигрокіготь стояв і мовчки дивився, як Річкова войовниця намагалася його вбити. Та хто йому повірить? Темносмуг підійшов і став біля Тигрокігтя. Вогнесердові зараз не вистачало мудрості та чесності Синьозірки, але вона була далеко, ген у Громовому таборі.

Він глибоко вдихнув, готуючись заговорити, а Тигрокіготь загрозливо витріщився на нього. І тут Вогнесерда осяяло: так, з легкої лапи Сіросмуга він порушив кодекс, але це нічого не означало для цього великого вояка. Не тому Тигрокіготь його недолюблював. Воєвода досі боявся, що Вогнесерд міг дізнатися від Круколапа про смерть Рудохвоста, про те, що відбулося безліч повень тому. Але, на відміну від Круколапа, Вогнесерд не збирався боятися. Він зітнувся поглядом із темним воєводою та прогарчав:

— Так, вона втекла — так само, як Кривозір утік від тебе. А що? Ти хотів, щоб я убив її?

Хвіст Тигрокігтя впав на холодну землю.

— Темносмуг каже, ти її навіть не подряпав. Вогнесерд знизав плечима.

— То, може, Темносмугові варто її наздогнати і перепитати, чи це правда?

Темносмуг уже збирався щось відповісти, але не встиг — Тигрокіготь знову заговорив:

— Та навряд чи варто. Темносмуг каже, що твій юний сіренький друг погнався за нею. Можливо, він зможе розповісти, як ти її подряпав.

Уперше, звідколи вони вступили в бій, Вогнесерд відчув, наскільки холодний надворі вітер. За блиском очей Тигрокігтя ховалася загроза. Темний вояк здогадався про кохання Сіросмуга і Срібнострумки?

Вогнесерд ще підбирав необхідні слова, коли це крізь вхід до табору протиснувся Сіросмуг.

— Погляньте, хто прийшов, — пирхнув Тигрокіготь. — Не хочеш поцікавитися, як там кицька? Ні, постривай, я хочу сам здогадатися. Він зараз скаже, що не зміг її наздогнати.

Навіть не намагаючись приховати презирство, Тигрокіготь пішов геть, Темносмуг — за ним.

Вогнесерд пошукав поглядом Сіросмуга. На обличчі друга читалися виснаження і стурбованість. Вогнесерд рушив до нього. Сіросмуг злитиметься за те, що він втрутився? Розлютиться за те, що напав на Срібнострумку, чи подякує за те, що відпустив?

Сіросмуг мовчки стояв, похиливши голову між широкі плечі. Вогнесерд підступив і легенько торкнувся носом до холодного сірого боку свого друга. Він почув його спокійне муркотіння та підвів голову. Сіросмуг глянув у відповідь. Його очі були сумні, але в них не було ні сліду люті, яку Вогнесерд звик там помічати.

— З нею все гаразд? — ледь чутно запитав Вогнесерд.

— Так, — прошепотів Сіросмуг. — І дякую, що відпустив її.

Вогнесерд підморгнув.

— Я радий, що вона неушкоджена, — нявкнув він.

Якусь мить сірий вояк дивився йому в очі, а тоді сказав:

— Вогнесерде, ти мав рацію. Це було непросто. Я відчував, що б’юся з її братами і сестрами, а не з ворожими вояками, — він засоромлено потупив погляд. — Але я все одно не можу її покинути.

На цих словах Вогнесерд спохмурнів, але й не міг не поспівчувати другові.

— Із цим тобі треба розібратися самотужки, — нявкнув він. — Не мені тебе судити.

Сіросмуг підвів голову, а Вогнесерд вів далі:

— Сіросмуже, хай що ти вирішиш робити, я завжди буду твоїм другом.

В очах Сіросмуга читалося водночас і полегшення, і вдячність. Тоді, не кажучи жодного слова, двоє вояків лягли на землю, носом до хвоста, на цій незнайомій галявині. Уперше за багато повень вони знову були один біля одного — друзями. А вгорі обважнілий від снігу ялівець пропонував