Вогонь і крига - Ерін Хантер

— Ми перейдемо з вами, — нявкнув Вогнесерд.

Він глянув на Сіросмуга і кивнув:

— Сіросмуже, скажеш, коли безпечно буде перейти.

Вогнесерд підійшов, щоб узяти кошеня Ранньоквітки, але та відступила назад, прищуливши вуха. Вогнесерд зазирнув у саму глибину її переляканих бурштинових очей і зрозумів: вони з кошеням житимуть або помруть разом.

— Зараз! — на крик Сіросмуга Вогнесерд із Ранньоквіткою ступили на Громошлях. Старійшини дріботіли вслід за ними, замикав процесію Сіросмуг. Час, здавалося, спинився, коли старійшини повільно шкутильгали через дорогу на своїх закостенілих, пошрамованих у битвах лапах. «Якщо зараз з’явиться потвора, ми всі станемо свіжиною», — подумав Вогнесерд. До протилежного узбіччя залишалося ще кілька стрибків кроля.

— Швидше, — поквапив Сіросмуг. Старійшини спробували, але один одразу ж спіткнувся, так що Сіросмугові довелося допомагати йому підвестися.

Вогнесерд почув віддалений гул потвори.

— Уперед, швидко! — прошипів він Ранньоквітці. — Ми приведемо старійшин.

Ранньоквітка кинулася вперед. Її кошеня пискнуло, вдарившись об твердий ґрунт. Вогнесерд із Сіросмугом притиснулися до худорлявих тіл старійшин, тягнучи їх за собою вперед. Гуркіт потвори дедалі гучнішав.

Вогнесерд схопив найближчого старійшину зубами за карк і потягнув його за собою, а тоді повернувся до наступного і виштовхнув його на узбіччя. Потвора ревіла все ближче. Вогнесерд заплющив очі та приготувався.

Пролунав скрегіт, і почувся кислий сморід, який забивав горлянку. А тоді знову загуркотіло, потвора пришвидшилась і зникла вдалині. Вогнесерд розплющив очі та роззирнувся. Сіросмуг припав до землі посеред Громошляху — неушкоджений, але із широко розплющеними очима, схожими на два місяці у повні. Трохи попереду Сіросмуга на землі лежав старійшина, ще двоє тремтіли біля узбіччя. Потвора мчала геть від них, її гуркіт затихав удалині Громошляху. Хвала Зоряному Клану! Біда оминула їх усіх.

Усе ще тремтячи, Вогнесерд глибоко вдихнув.

— Ходімо, — нявкнув він останньому старійшині. — Майже прийшли.

Високозорий із Мертвоногом також перейшли дорогу та зібрали увесь переляканий Клан на узбіччі.

Одновус торкнувся своїм носом Вогнесерда.

— Ти готовий був померти за нас, — пробурмотів він. — Вітряний Клан ніколи цього не забуде.

Позаду них залунав голос Високозорого.

— Одновус має рацію, ми вшануємо вас обох у наших розповідях. Але треба йти далі, — провадив він. — Попереду ще далека дорога.

Поки коти готувалися вирушати, Вогнесерд підійшов до Ранньоквітки. Вона саме вилизувала своє кошеня.

— З ним усе гаразд? — запитав Вогнесерд.

— О, так, — відповіла Ранньоквітка.

— А з тобою?

У відповідь — тиша.

Замість Ранньоквітки відповіла стара сіра королева.

— Не переймайся, — нявкнула вона. — Далі я візьму кошеня.

Клан вирушив попід живоплотом уздовж Громошляху аж до місця, де він повертав на стежку крізь ліс. Тутешні запахи, здавалося, заспокоїли котів Вітряного Клану, але й утома брала своє — вони йшли ще повільніше, ніж до цього. І коли дісталися до огорожі на протилежному кінці стежки, Вогнесердові довелося докласти всіх зусиль, щоб допомогти найслабшим котам її здолати.

Сонце давно вже проминуло зеніт, і Вогнесерд нарешті помітив віддалік оселю Двоногів. З надією він принюхався до повітря, але Круколапа й духу не було чутно. Вогнесерд відчув скорботні докори сумління і спробував відігнати наполегливі думки про те, що йому не слід було посилати свого друга сюди самого.

Над Високими Скелями скупчилися темні хмари, які закривали призахідне сонце. Холодний вітер куйовдив котячу шерсть, а з вітром прилетіли і перші краплі дощу.

Вогнесерд глянув на Вітряних котів. Вони ніяк не витримають мандрівку через цю довгу і мокру ніч. Він також втомився, а ще вперше, відколи з’їв трави Жовтоіклої, почав відчувати голод. Короткий погляд на Сіросмуга виявив, що його друг почувається не краще. Великий сірий вояк опустив хвоста і прищулив вуха, закриваючись від дощу.

— Високозорий, — покликав Вогнесерд. — Мабуть, невдовзі нам доведеться зупинитися і пошукати притулку на ніч.

Провідник Вітряного Клану спинився і зачекав, поки Вогнесерд порівнявся з ним.

— Згоден, — нявкнув він. — Тут є канава, можемо перебути там до світанку.

Сіросмуг і Вогнесерд перезирнулися.

— Краще нам спати під живоплотом, — запропонував Вогнесерд. — Тут у канавах водяться щури.

Високозорий кивнув на знак згоди. Тоді повернувся до Клану й оголосив, що вони мають заночувати тут. Королеви і старійшини нараз бухнулися на землю, незважаючи на дощ, а вояки і новаки збилися в гурток, ділячись на мисливські патрулі.

Вогнесерд із Сіросмугом приєдналися до них.

— Не знаю, чи добре тут поведеться із полюванням, — нявкнув Вогнесерд. — Надто вже багато Двоногів.

Ніби погоджуючись, живіт Сіросмуга гучно забурчав. Решта вояків глянули на нього здивовано і заразом співчутливо. А тоді зненацька завмерли, почувши шелест у траві позаду. Вітряні вояки негайно наїжачились і повигинали спини, випустивши гострі кігті, але Вогнесерд із Сіросмугом зраділо озирнулися. Вітер доніс до них знайомий запах рідного кубла.

— Круколапе! — видихнув Вогнесерд, коли лискучий чорний кіт випірнув із високих трав.

Вогнесерд кинувся до свого старого друга і тицьнувся в нього носом.

— Хвала Зоряному Кланові, ти в безпеці! — промуркотів він.

Тоді відступив назад і зачудовано глянув на Круколапа. Що трапилося з цим худорлявим, пошрамованим новаком? Кіт перед ним був дужий і гладкий, а його шерсть, зазвичай тьмяна, зараз вилискувала під дощем.

— Вогнелапе! — здивовано нявкнув Круколап.

— Вогнесерде, — виправив його Сіросмуг. Він підійшов уперед і торкнувся носа чорного кота. — Ми тепер вояки! Я Сіросмуг.

— Ви знаєте цього кота? — форкнув Мертвоніг.

Вогнесерда аж пересмикнуло від ворожості в його голосі. Він глянув на усіх цих наїжачених Вітряних котів і подумки вилаяв себе за те, що назвав Круколапа на ім’я. Залишалося хіба сподіватися, що вояки Високозорого були надто далеко, щоб це розчути. Якщо Вітряний Клан заговорить про це на Зборищі, звістка рознесеться серед Кланів, як лісова пожежа. Адже Круколап вважався мертвим!

— Він самітник? — запитав Одновус.

— Він допоможе нам знайти їжу, — швидко відповів Вогнесерд, зиркнувши на Круколапа.

Чорний кіт кивнув.

— Я знаю тут хороші місцини для полювання! — нявкнув він.

Його шерсть навіть не зворухнулася під усіма цими ворожими поглядами. «Як же він змінився!» — подумав Вогнесерд.

— Чого б то він нам допомагав? — наполягав Мертвоніг.

— Самітники допомагали нам і раніше, — пояснив йому Сіросмуг. — Один якось урятував нас від нападу щурів на цьому-таки місці.

Круколап виступив уперед і схилив голову на знак пошани, перш ніж звернутися до вояків Вітряного Клану.

— Дозвольте вам допомогти! Я завдячую своїм життям Вогнесердові та Сіросмугові, а якщо вони подорожують із вами, то й ви — друзі.

Він підвів очі й подивився на Вітряних котів. Ті відповіли поглядом на погляд, але цього разу радше втомлено, аніж вороже. Дощ усе посилювався, і зараз, із намоченим хутром, вони виглядали ще більш кощавими,